А потім була смачна їжа, прощання, знову сльози, дорога, Київ і співбесіда в модному журналі. Тереза прийшла туди трохи невиспана й заплакана, у вим’ятій сукні, яку її бабуся точно б назвала «як корові з писка», і великою валізою. І коли вже сиділа в холодній маленькій кімнатці з прозорими стінами, раптом побачила, шо в неї… брудні руки. Дівчина придивилася й помітила напис кульковою ручкою, який просвітлювався на шкірі - його Марсель, граючись, наніс жартома: ROYALTY - член королівської родини.

Принцеса всередині Терези усміхнулася, згадуючи казку днів, що були позаду. І вірячи в дива попереду. Вона подякувала пані, яка сиділа навпроти, за витрачений час, сказала, що передумала, вийшла з високого будинку, довкруж якого стояли дорогі машини. Волочачи за собою велику валізу, витягла з кишені свій старий телефон із потертим екраном і написала смс-ку директору провінційного видавництва: «Я з вами. Коли мені приїжджати?»

А наступного ранку, добувшись до свого комп’ютера, відкрила листа від Марселя.

«Ти все зробила правильно. Тепер - уперед, і ноги на камінь, пам’ятаєш?»

Тереза пам’ятала. Їй хотілося плакати з удячності щоразу, коли вона згадувала про цей час, про Мері, дівчаток, дітей із притулку, їхню команду, про Марселя. Але хто ж показуватиме слабкість?

«От не псуй мені спогади спробами навчити мене жити. А то наступного разу, як приїдеш, не лише води не дам, а ще й спечу пиріг із вишнями - не вегетаріанський, як ти пам’ятаєш. Ти ж пам’ятаєш?»

– Андріаночко, ти якась бліда сьогодні. Іди додому, відпочинь, - начальниця схилилася над столом молодої вродливої жінки, всміхаючись

– Усе добре, Галино Сергіївно. Я в нормі, справді, - усміхнулася у відповідь Андріана.

– Не сперечайся, - жартівливо посварила її начальниця.
– Іди, йди. Робота - не вовк, ти ж знаєш. Користуйся можливістю!

– Усе, переконали.
– Андріана засміялася, швидко вимкнула комп’ютер і склала папери на столі. Закуталася у великий сірий шарф грубої в’язки, надягла плетені рукавички в тон і бадьоро помахала співробітницям «па-па».

Це вже не вперше жінку відпускали, чи то пак випихали, трохи раніше з роботи, бо ж усі розуміли, яка в неї ситуація.Але тільки-но вона вийшла за поріг, співробітниці із псевдо-співчуттям на обличчі й пліткарськими нотками в голосі взялися ту саму ситуацію обговорювати.

– Яке нещастя… А такі ж молоді, а вона ж так усіх завжди підбадьорювала, а сама в чому опинилася… Ай-ай-ай…

Андріана йшла й підбирала собі музику в МР3-плеєрі. Його, до речі, подарував чоловік десь одразу після їхнього весілля. Аж не вірилося, що вже кілька років минуло. Вони ж досі такі закохані, а плеєр чомусь виглядає таким уже поторсаним і затертим… Маленький щасливий спостерігач за часом, який непомітно минає, це точно.

Молода жінка подумки створювала під кожну мелодію танець: свій із коханим чоловіком. Насправді, вони давно вже не танцювали разом. Після аварії він довго лежав у лікарні, а тепер ходив на милицях. Проте це не заважало їм, лежачи на маленькому дивані і їхній найманій квартирці, піднімати догори руки й танцювати пальцями. І це не заважало їй мріяти. Тільки-но у вухах починав співати Армстронг із його «ж» замість «дж», із тимтаким щемким «жашт мі енд ю», вона малювала навколо себе з Олегом сірий серпанок із приємним тютюновим запахом, сильно зменшувала експозицію, так, що в кадрі лише вони світилися світлом, а все решта перетворювалося на тьмяну віньєтку, у кутку начакловувала чорношкірих джазменів і джазвумен із неймовірними плавними рухами.

Якщо ж загравав французький шансон, вона пригадувала собі котрусь із прованських картинок, які так і засіли в голові після їхньої недовгої мандрівки, і подумки вдягала свою танцювальну пару в літнє, до хуліганства легке й повітряне вбрання. І так ішла й усміхалась, ішла й заплющувала очі, ішла й прикушувала губи, пришвидшуючи крок, щоби не затримуватися, додому й знову опинитися в обіймах коханого чоловіка. Бо лише так ніякі проблеми не страшні.

Хоч їх і багато.

У ті короткі миті, коли музика зупинялася, Андріана поверталася зі своїх мрій у спекотний, ворожий, небезпечний світ. Світ, який ставив питання і приховував відповіді. Заплутаний. Їй збиралася на язиці гіркота, хотілося гарячого й солодкого-солодкого какао і круасанів - неодмінно круасанів із полуницями, бо це був єдиний смак, який повертав її в щасливе, безтурботне, майже французьке літо. Але гіркота швидко минала, позаяк у вухах з’являлися нові акорди - бадьорі чи сумні, але такі красиві.

Задзвонив телефон. Улюблена подруга, яка, на жаль, рідко бувала поруч - Олену носило по всьому світові з її скаженим фотоапаратом. Дівчина полювала на шторми, бурі, пожежі. Узагалі-то Олена була соціальним фотографом і мала задокументовувати постраждалих, жертв стихійних лих - ті світлини потім передавалися до різних фондів, потрапляли в пресу й так унаочнювали проблему для людей, що жили в достатку й не замислювалися про чиєсь горе. Жоден не міг устояти супроти поглядів, зафіксованих Оленою, - так збиралися пожертви і людям допомагали. Але її особисте хобі було виловлювати стихію і «протистояти» їй: мініатюрна фотографиня з великим фотоапаратом і ще більшим об’єктивом проти нестерпно гігантської Сили, шо насувається. Коли блискавки розсікали небо, Олена позувала, наче це і її нарешті хтось фотографував із неба, хтось зацікавився тією, котра не боїться стихій. Друзі прозвали її Катріна, бо дівчина постійно побивалася, що не бачила того ураганиська на власні очі.