I я хотiла померти подалi вiд дому.

У тобi.

А документи були лише приводом поблукати твоїми вуличками i пошукати небезпечних пригод.

I ти одразу зрозумiв це. I повiв на Володимирську гiрку, не зважаючи на мої дитячi туфлi i вовнянi колготи в огидний «рубчик» (О! Щойно спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофiлом?!).

Ти налив менi повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, i я подумала: цiкаво, який у нього вираз обличчя? Певно, вiдсторонено-урочистий i байдужий…

Був холодний квiтень. Портвейн хлюпнувся вниз, аж до пiдошов моїх шкiльних туфель, i вмить пiдступив до горла, а потiм я почула дзвiн. Я нiколи не чула дзвонiв у мiстi i тому вирiшила, що ця музика звучить в моїй головi. Хоча це були дзвони Софiйського собору.

Потiм ти водив мене кругами. Назва однiєї вулицi була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармiйська»…

Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарештi знайшов зручне мiсце, десь в нетрях твоїх ще на той час iснуючих комуналок, несподiвано сказав: «З тобою щось не так… Не розумiю… Але щось не так…» i наказав негайно тiкати звiдси.

Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш - заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-джентльменськи.

Але я не втекла…

Я взагалi не люблю задкувати, коли рiшення прийнято…

*

Ми нiколи не шукали одне одного. Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я вiдвозила документи, але бiльше не пригощав червоно-чорним портвейном. А я поки що вирiшила не помирати.

Тепер ти був для мене архiпелагом. Менi здавалося, що кожна станцiя метро - це столиця острова, з усiх бокiв оточеного водою. Я виходила на кожнiй, робила кола i знову поверталася пiд воду - в особливий запах, напiвтемряву i прохолоду метро. Всi, хто приїжджає сюди, полюбляють кататися на ескалаторах - на цьому восьмому дивi свiту туди-сюди, i спостерiгають, як назустрiч пiдiймаються чи спускаються тисячi людей з однаковим виразом обличчя.

Певно, я гаяла час…

Ти спробував дати менi шанс i звернувся з iншою пропозицiєю: «Дiвчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблi Вiрського?» I тут же запропонував у ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирськiй. Чомусь ти весь час намагався звести мене на ту кручу…

Хотiв скинути? Чому?

Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.

I ти це вiдчував.

I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…

Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в крихке старовинне камiння.

Тепер я чула твої дзвони…

I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.

Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.

*

Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…

Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що, мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.

Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…

Як я могла пробачити таке?

Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.

*

Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi - так як має бути, коли ще немає любовi, але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).