Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.

Ланцюжки вогнiв нарештi приводили туди, куди не можливо дiйти без любовi. Я почала чути, як ти дихаєш i чим пахнеш. А мої нiчнi квiти, без яких я себе не уявляла, за словами Ерiха Марiї Ремарка, «пахли крадiжкою» i фарбами, i березовими бруньками, i мокрим асфальтом, i кавою, яку чомусь продавали в лазнi на Малiй Житомирськiй…

Я навiть змирилася зi страшною металевою тiткою, що здiймає щит i меч над мостом Патона, i думала, що якби мiй дiдусь багато рокiв тому, перепливаючи в тому мiсцi Днiпро, побачив таку залiзну жiнку, вiн би, певно, дуже здивувався…

Ти обертався до мене зi священним скреготом, спроквола, i майже сам того не бажаючи. Адже ось так, навпомацки торкаючись долонями твоїх мурiв, я - можливо i випадково!
– натрапила на потаємний, ледь помiтний важiль, i ти важко заворушився, струшуючи з себе тисячолiтню пилюку. Ти повернувся i прочинив дверi.

I я побачила там все, про що читала в книжках i про що гугнявив екскурсовод.

Твоя красу, твою велич, потаємнi ходи у твоєму тiлi.

Я не знала, чим засвiдчити свою вдячнiсть за цю скороминущу причетнiсть до цих таємниць. I… купила два помаранчi на Бессарабцi (тодi їх можна було придбати лише там!). I стара сива ворона, що сидiла на деревi бiля Чорторийського озера, з подивом спостерiгала, як я роблю «жертвоприношення» - закопую їх у землю. Певно, тодi менi здавалося, що тобi не вистачає лише апельсинових садiв… (Я не була на тому мiсцi, на Чорториї, який нинi називається парком Дружби народiв - рокiв п'ятнадцять - так менi легше уявити, що посеред верболозу ростуть два розкiшнi апельсиновi дерева…)

*

У мене завжди було дивне вiдчуття: нiби я спустилася на твою землю з повiтряної кулi. До того вона розгойдувалася пiдi мною, намагаючись струсити небажану мешканку - i от я ухопилась за канат, яким була зав'язана її пуповина, i почала досить вправно спускатися, хоча з фiзкультури мала трiйку.

А коли зiстрибнула, одразу вiдчула, що пiд ногами нарештi тверда i не хистка земля. Я припинила балансувати на кулi. I почала балансувати над зовсiм iншим, набагато бiльшим простором, впасти в який можна лише раз. Але я не впала - ти пiдставив руки, обережно зняв згори, немов я була яблуком. I оселив у собi, i привчив любити тебе таким, яким ти є…

Яким був тодi.

Без скляних потвор-хмарочосiв, помпезних готелiв, жлобських вiтрин з не менш жлобськими цiнами, з розвагами для тих, чиї матусi досi живуть в селi i садять непотрiбну нiкому з них картоплю. З цими кумедними у своїй провiнцiйностi свiтськими заходами, з потворними монументами, з розпродажами, на яких продають, купують, закладають i перезакладають твоє четвертоване тiло.

Але який ти красивий у сутiнках! Звiсно, можна вигадати багато епiтетiв, метафор i порiвнянь, але ти гарний i без них.

Просто - гарний.

Який ти довiрливий вранцi, коли спиш, розкинувшись на пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним i безборонним. Таким, якого хочеться тихо цiлувати в теплу спину, i чути, як ти ворухнешся увi снi. I сказати тобi: «Спи, спи, мiй коханий. Я з тобою. Я завжди буду з тобою…»

ПОЖАРТУВАЛИ…

– Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.

– Коли?

– Бiльше того, - продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!).
– Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!

– Маячня… - процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.

Збиралися вечеряти.

Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.

Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.

Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:

– Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!

Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд розсмiятися.

Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.

Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.

Не думати.

Їсти.

Спати.

Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.

Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.

Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася бурхливим потоком слiв:

– Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк!
– Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала на пiдлогу.
– Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила - така фiфа в люрексi…