Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.

Це розчулило її.

Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.

– Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… - Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає залiзобетонною).
– Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?

– Я був на футболi, - тихо сказав Вадим.

Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком: «Купився! Купився!!»

Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.

– Ти не був на футболi!
– святкуючи перемогу, сказала вона.
– Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на годиннику була восьма, i ти вже був удома.

– Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…

– Брешеш! Брешеш!
– зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його.
– Я точно пам'ятаю: нашi виграли!

– Я… - почав вiн.

– Ну?
– весело пiдбадьорила Неля.

Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.

– Так. Я не був на стадiонi.

– Тобто?… - розгубилася Неля.

– Я не був на стадiонi, - повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска.
– Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не знав, як тобi про це сказати…

РЕМОНТ

Чоловiк вирiшив робити ремонт!

Сам.

Власноруч!

Адже сказав, що не довiряє жодним майстрам.

Перебуваючи на сьомому небi вiд несподiваного щастя, Людмила влаштувала святкову вечерю зi свiчками, шампанським i його улюбленою фаршированою рибою, бо на це доленосне рiшення чекала довгих п'ять рокiв. I нарештi - здiйснилося. А все починалося так.

Вранцi чоловiк сказав:

– Щось у нас незатишно. Час оновити шпалери…

Спершу Людмила занiмiла, а потiм радiсно заторохтiла, акцентуючи розпорошену увагу коханого на облуплених пiдвiконнях, затертому паркетi, скособочених дверях…

Вона водила його добряче зруйнованою за роки життя сiмейною фортецею, мов досвiдчений екскурсовод, i з задоволенням вислуховувала здивованi вигуки «екскурсанта». Вiн був вражений тим, що бачив!

До батька приєднався син.

– Не хвилюйся, ма, - сказав Мишко.
– Ми з татком швидко впораємось! Правда ж, тату?

– Авжеж!
– пiдтвердив улещений батько i по-дiловому засукав рукави.

Людмила розчулено поглянула на своїх чоловiкiв. Навiть сльози пiдступили.

– Отож, завтра зранку починаємо. А ти можеш вiдпочивати, - сказав чоловiк.
– Даємо тобi повну свободу дiй. Можеш переночувати у Свiтлани!

Вiд такої пропозицiї Людмила втратила дар мови, адже знала, що чоловiк терпiти не може Свєтку з першого ж дня їхнього шлюбу. А тут - на тобi!

Її душа спiвала.

– Ми впораємося за три днi, - пообiцяв чоловiк.
– Шпалери поклеїти - раз плюнути! А Мишко займеться фарбуванням. Я вiзьму вiдгули, все зроблю i будеш жити, мов королева!

Отже, Людмила, королева, у пiднесеному настрої вiдправилася на роботу, попередньо домовившись зi Свiтланою про вечiрнi, давно забутi дiвчачi посиденьки.

Щойно вона переступила порiг офiсу, як пролунав дзвоник:

– А де у нас старi газети?
– питав чоловiк.

Людмила докладно розповiла, що газети вона зберiгає на антресолях в лiвому кутку.

Через двадцять хвилин дзвiнок повторився:

– Газети знайшов. А де у нас тазик?

До обiдньої перерви вдалося знайти все необхiдне: валок, ганчiрки, вiдра.

Через годину Людмила зателефонувала сама, уявляючи, як її трудiвники розмивають стiни:

– Ну, як там справи?

– Нормально, - вiдповiв чоловiк.
– Смажимо яєшню. А де у нас олiя i цибуля?

Ще за годину Людмила знову проконтролювала ситуацiю.

– Роблю розрахунки, - доповiв чоловiк.
– Мишко побiг

за пивом.

На наступний дзвiнок Людмили вiдповiв сонний голос:

– Поїли - зморило. Покемаримо з пiвгодинки, щоб краще працювалось.