Шрифт:
Наступнi вiдомостi з «мiсця подiй» не вирiзнялися розмаїттям: «Встали. Грiємо борщ», «Ця твоя шафа досить важка…», «Мишко побiг за пензлями, вже двi години чекаю», «А знаєш, сонечко, нашi старi шпалери ще нiчого…»
Останнiй дзвiнок пролунав, коли Людмила вже стояла на порозi офiсу у передчуттi зустрiчi зi старою подругою:
– Мишко нарештi прийшов. Спить уже. Ми цiлий день, мов вивiрки в колесi! Може, ти принесеш щось смачненьке? Такий божевiльний день…
…Коли Людмила повернулась додому, її «ремонтники» вже спали.
Вона обережно прочинила дверi зали. Там, якраз посерединi, стояли вiдра, валялись ганчiрки i пензлi… Шпалери де-не-де були обдертi i звисали зi стiн, мов язики. Нiби дражнились.
Людмила все розставила на свої мiсця, пiдклеїла шпалери клеєм ПВА i лягла спати…
ПРОЗРIННЯ
Жанна катастрофiчно запiзнювалася на роботу, все валилося з рук.
Кришка вiд каструлi з гуркотом упала на пiдлогу. Чоловiк здригнувся i поглянув в її бiк.
– Гарний у тебе купальник!
– раптом, вiдриваючи погляд вiд газети, сказав вiн, з подивом оглядаючи дружину.
– Ти так i на вулицю виходиш?
– I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…
Чоловiк наморщив чоло:
– Дивно… Не помiчав…
– А що, не личить?
– з викликом запитала Жанна.
– Та нi… - пробурмотiв чоловiк.
– Личить, тiльки надто коротка…
Вiн хотiв знову втупитись у газету, але несподiвано наштовхнувся на ще одне «вiдкриття»:
– Ти знову пiдстриглась?
– Нi. Я давно вiдпускаю волосся…
– Але ж я бачу - чуб став коротший, - не здавався чоловiк.
Жанна мовчки знизала плечима.
Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:
– Ти якась руда стала… Пофарбувалась?
– Любий, я завжди була рудою!
– заспокоїла його Жанна.
– А-а… Ну, так… - сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: - Дивно…
Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!
Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, - прискiпливо й уважно.
– А цей браслет на тобi звiдки?
– пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.
– Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля!
– обурилася Жанна.
– Невже?!
Його здивування було щирим.
Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.
– Як вони виросли!
– розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю.
– Ти помiтила?
– Звiсно, любий!
– вiдгукнулася Жанна, - А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…
Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина - «її навiть непомiтно»…
Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.
Життя продовжувалося i було прекрасним!
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
Ось вiн iде - i все!!!
Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.
Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi - з легкою поволокою.
Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…
Хода - вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.
Ось вiн iде.
Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!
Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).
Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.
I думаєш: ой, лишенько яке…
Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!
I думаєш: дякувати Богу - проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»
Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок розв'язався…»