— Вам і не треба було б дивитися на обличчя її тітки, — схлипуючи, розповідала старому Тому в саду Ненсі. Лікар уже прибув і зачинився у кімнаті хворої. — Не треба було б і дивитися на її обличчя, щоб зрозуміти, що це вона робить не через обов'язок. Бо в тих, хто лише виконує обов'язок, руки так не тремтять, а в очах не світиться бажання зупинити самого Янгола Смерті, ось так, містере Том! Це не обов'язок, я впевнена!

— Вона дуже побилася? — тремтячим голосом поцікавився старий садівник.

— Поки що нічого не зрозуміло, — хлипала Ненсі, — вона лежить уся бліда й не рухається, наче мертва. Та міс Поллі сказала, що вона жива — а вона ж бо краще на цьому розуміється! Міс Поллі притуляла вухо до її грудей, щоб почути серце, а ще перевіряла, чи наша дівчинка дихає…

— Невже не можна зрозуміти, що зробила їй ця… ця… — на обличчі старого проступила гримаса болю.

— От краще б ви її назвали якось, містере Томе! Та ще й міцним слівцем! Хай їй грець, тій машині!

Тільки подумайте — збити маленьку дівчинку! Я завжди їх терпіти не могла, оті смердючі коробки на колесах! Отак-от!

— Але де її поранило?

— Не знаю, не знаю! — голосила Ненсі. — Є невеличка ранка на її благословенній голівці, та міс Поллі каже, що це не страшно. Вона, знаєте, більше боїться нутряної кровотечі.

Очі старого на мить зблиснули веселими вогниками.

— Ти, мабуть, хотіла сказати «внутрішньої кровотечі», Ненсі, — виправив її садівник. — Цілком можливо, що в неї внутрішні пошкодження — щоб їй, отій клятій машині, та міс Поллі такого слова, як «нутряний» не вжила б.

— Що? Ну, не знаю, не знаю, — простогнала Ненсі, хитаючи головою. — Я вже не можу дочекатися, коли лікар вийде звідти. Зараз би почати прання — найбільше в моєму житті, може, мені б і полегшало! — схлипувала служниця, безсило розводячи руками.

Та навіть після того як пішов лікар, Ненсі не дізналася нічого такого, про що б могла розповісти старому Тому. У Полліанни не було переломів, а ранка на голові була незначною; однак лікар все одно мав надзвичайно стурбований вигляд і сказав, що те, наскільки важким є стан дівчинки, стане відомо трохи згодом. Лікар пішов, а міс Поллі зблідла ще більше і мала занепокоєний вигляд. Полліанна ще не прийшла до тями, але, здавалося, почувалася краще — наскільки це взагалі було можливо в такому стані. Увечері мала прийти кваліфікована медсестра, щоб доглядати дівчинку. Ненсі ж довелося витерти сльози й повернутися на кухню.

Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.

— Що трапилося, тітонько Поллі? Вже день, а я чомусь і досі в ліжку! — загукала вона. — Ох, я і встати не можу! — простогнала Полліанна, зробивши спробу підвестися, і впавши назад на подушку.

— Ні-ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, — заспокоїла її тітка. Вона говорила швидко і дуже тихо.

— Але що трапилося? Чому я не можу вставати? — не вгавала дівчинка.

Міс Поллі кинула благаючий погляд на молоду жінку у білій шапочці. Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.

— Скажіть їй, — самими лише губами мовила медсестра.

Міс Поллі відкашлялася, намагаючись позбутися спазму в горлі, що заважав їй говорити.

— Учора ввечері тебе збив автомобіль, люба. Але зараз це вже неважливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила і трохи поспала.

— Збив автомобіль? О, так, я перебігала через дорогу — почала пригадувати здивована дівчинка. А потім піднесла руку до свого чола: — А чому тут забинтовано й болить?

— Ти головне відпочивай, відпочивай… — знову повторила міс Поллі.

— Але тітонько Поллі, я почуваюся так дивно і так… погано! Я зовсім не відчуваю ніг!

Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася. Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.

— А тепер дозволь мені з тобою поговорити, — весело почала вона, — думаю, вже час нам із тобою познайомитися! Я місіс Гант, і я допомагатиму твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, — це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

На обличчі Полліанни з'явився страх.

— Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали — тим більше довго! Я хочу встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?

Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.

— Завтра? — весело перепитала медсестра. — Мабуть, мені все-таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.

— Гаразд, — нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено додала: — Та я обов'язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуться іспити.