«Любов». Раптом міс Поллі згадала, чому вона вирішила взяти дівчинку на виховання. Разом із цим спогадом зринув іще один — про те, що вранці сказала дівчинка: «Мені подобається, коли мене називають „люба“ — особливо рідні». І цій дівчинці, яка давно не відчувала любові до себе, раптом запропонували всю любов, що назбиралася за двадцять п'ять років! І вона змогла від цього відмовитися! Міс Поллі раптом усвідомила все це з дуже важким серцем. А ще вона усвідомила, що вже не уявляє свого життя без Полліанни.

— І вона погодилася? — запитала міс Поллі. Питання прозвучало різко, та, незважаючи на холодний тон, містер Пендлтон зрозумів, що вона насправді відчуває.

— Вона відмовилася, — відповів він із сумною посмішкою.

— Але чому?

— Вона б ніколи вас не покинула. Сказала, що ви були дуже добрі до неї і тому вона хоче лишитися з вами. А ще вона думала, що і ви б не хотіли її відпустити, — мовив чоловік і підвівся.

Він не дивився на міс Поллі. Містер Пендлтон повернувся і пішов до дверей. Та раптом він почув м'які кроки, і на його руку лягла її тремтяча долоня.

— Коли приїде спеціаліст, і я вже знатиму щось напевне щодо стану Полліанни, я вам повідомлю, — мовила міс Поллі, і її голос затремтів. — До побачення і дякую, що зайшли. Я розповім їй, що ви приходили. Полліанна дуже зрадіє.

Наступного дня, після того як маєток Гаррінґтонів відвідав містер Пендлтон, міс Поллі вирішила, що має підготувати дівчинку до візиту спеціаліста.

— Полліанно, люба, — м'яко почала вона, — ми вирішили, що тебе треба показати ще одному лікареві, крім лікаря Воррена. Можливо, він зможе сказати щось нове про твій стан, і ти почнеш одужувати швидше. Розумієш, про що я?

Обличчя дівчинки засяяло від радощів.

— Розумію, тітонько! Це лікар Чілтон! О, яка ж я рада! Я одразу хотіла, щоб він прийшов, та боялася, що ви не захочете — після того, як він побачив вас на веранді у шалі та з трояндою у волоссі. Тому я й мовчала. Але тепер я така рада, що і ви хочете його бачити!

Міс Поллі спочатку зблідла, потім її щоки залив гарячий рум'янець, а потім вони знов побіліли. Та коли вона заговорила, її голос був досить веселим.

— О ні, люба! Я мала на увазі зовсім не лікаря Чілтона! Приїде дуже відомий лікар із Нью-Йорка, і він знається на таких хворобах, як твоя.

— Я не думаю, що він знає хоча б половину того, що й лікар Чілтон! — мовила Полліанна, і було помітно, що вона дуже засмутилася.

— Та ні, дорогенька, це й справді дуже хороший спеціаліст, — наполягала тітка Поллі.

— Але ж, тітонько Поллі, це лікар Чілтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона! Тож, якщо ви не проти, я б дуже хотіла, щоб до мене прийшов саме він! Я дуже цього хочу, ну будь ласка!

Міс Поллі знову почервоніла. Якусь мить вона не знала, що й казати, а потім нарешті заговорила лагідно, але з нотками колишньої суворості:

— А я проти, Полліанно, навіть дуже проти. Я б зробила все, практично все заради тебе, моя люба, але з певних причин — і я не хочу зараз про них говорити — я не хочу викликати лікаря Чілтона. І повір мені, він не знає про твою хворобу стільки, скільки знає той відомий лікар, який завтра приїде сюди аж із Нью-Йорка.

Проте Полліанну ці аргументи, схоже, не переконали.

— Але тітонько Поллі, якби ви любили лікаря Чілтона…

— Що ти таке кажеш, Полліанно?! — тепер уже різко вигукнула міс Поллі. Її щоки спаленіли.

— Я кажу, що якби ви любили лікаря Чілтона і не запрошували іншого лікаря, він би міг зробити добру справу, — зітхнула дівчинка. — Я так люблю лікаря Чілтона!

Цієї миті до кімнати Полліанни увійшла медсестра, і міс Поллі із полегшенням підвелася.

— Ти вибач, Полліанно, — твердо мовила вона, — але цього разу дозволь мені вирішувати. До того ж ми вже про все домовилися. Лікар приїжджає вже завтра.

Однак вийшло так, що наступного дня нью-йоркський спеціаліст не приїхав. Натомість прийшла телеграма, у якій ішлося про раптову хворобу самого лікаря, і скільки часу займе лікування, було невідомо. Полліанна ж вирішила скористатися ситуацією і знову почала благати тітоньку, щоб та дозволила прийти до неї лікарю Чілтону. Але тітонька Поллі не погоджувалася. Як і раніше, вона тільки заперечливо хитала головою й відповідала: «Ні, моя люба». Здавалося, вона й справді була готова зробити для дівчинки все, що завгодно, усе — окрім цього.