Минали дні очікування, а тітонька Поллі продовжувала робити все (окрім єдиного), щоб потішити небогу.

— Я б ніколи у це не повірила, і навіть ви мене не переконали б! — якось сказала Ненсі старому Тому. — Та як не повірити, коли на власні очі бачиш, як міс Поллі цілісінький день, щохвилини намагається зробити хоча б щось, щоб порадувати наше бідолашне ягнятко! Вона тільки того й чекає! А Флафі й Бафі! Та раніше вона б нізащо, навіть за всі гроші світу не пустила б їх нагору до кімнат! А тепер?! Вони лежать у міс Полліанни на ліжку — і тільки тому, що нашій дівчинці це подобається! А коли в міс Поллі немає роботи, вона стоїть біля вікна й гойдає ті кришталеві підвіски, щоб у кімнаті «танцювали веселки», як каже Полліанна. І вона вже тричі посилала Тімоті до теплиці Кобба по свіжі квіти, і це окрім усіх тих букетів, які міс Поллі нарвала власноруч! А одного дня трапилося таке, що я своїм очам не йняла віри! Заходжу до кімнати Полліанни, а там сидить міс Поллі, і медсестра робить їй зачіску! А дівчинка їй підказує, що та як заплітати, і видно, що вона така щаслива — аж сяє! І міс Поллі тепер увесь час ходить з такою зачіскою — тільки щоб догодити нашій благословенній крихітці!

— Гм, здається, тут міс Поллі зробила правильний вибір — кучері їй дуже личать, — цокнув язиком старий Том.

— Звісно, що правильний, — пхикнула Ненсі, — тепер хоч на людину стала схожа! Тепер вона майже…

— А я що тобі казав, Ненсі! — із тріумфом вигукнув садівник. — Пам'ятаєш, я розповідав, якою вона колись була красунею!

— Ну, красунею її ще рано називати, — стенула плечима служниця, — але мушу зізнатися, вона має зовсім інший вигляд — з цими мереживами та стрічками, які Полліанна змусила її носити.

— А я тобі казав! — знову мовив чоловік. — Казав же — вона ще зовсім не стара!

Ненсі весело розсміялася, почувши ці слова.

— Ну, тут ви правду кажете, містере Том! Вона вже має набагато кращий вигляд, аніж тоді, коли міс Полліанна тільки приїхала. До речі, хто ж, усе-таки був її коханим, бо я так і не дізналася?! Скажіть мені! Я так і не змогла дізнатися, не змогла!

— Не змогла дізнатися? — хитро примружився старий. — Що ж, від мене ти точно про це не дізнаєшся.

— Але ж будь ласочка, містере Том! — благала дівчина. — Розумієте, лишилося не так багато людей, у кого б я могла про це запитати.

— Може й твоя правда. Однак той, кого ти зараз запитуєш, нічого не відповість, — усміхнувся старий Том. Раптом усмішка зникла з його обличчя, і він стривожено поцікавився: — А як сьогодні почувається наша маленька дівчинка?

Ненсі похитала головою. На її обличчі з'явився смуток.

— Усе так само, містере Том. Жодних зрушень, як на мене, та й інші такої ж думки, гадаю. Вона тільки лежить і спить, іноді говорить, намагається усміхатися і «радіти» тому, що сходить сонце чи місяць, або ще з якогось приводу. Серце болить, коли бачиш, як страждає наша крихітка.

— Я знаю про цю гру, хай благословить Господь нашу дівчинку, — кивнув старий Том, часто кліпаючи очима, у яких стояли сльози.

— То вона і з вами в неї грала? — щиро здивувалася Ненсі.

— Авжеж. Вона розповіла про неї вже дуже давно. — Чоловік трохи повагався, а потім продовжив: — Одного дня я бурчав через те, що моя спина зігнута, а я сутулий, і знаєш, що ця дитина мені сказала?

— Ох, навіть не уявляю! Та вона завжди може знайти щось, чому можна порадіти!

— Саме так і було. Вона сказала, що я маю радіти, бо мені не треба нахилятися, щоб полоти бур'ян! І знаєш чому? Бо я вже й так зігнутий!

Ненсі не змогла втриматися від сміху.

— Що ж, я й не дивуюся. Бо, знаєте, вона завжди щось таке вигадує. Ми теж давно грали в гру — майже із самого початку, бо тоді їй не було з ким грати, хоч вона й дуже хотіла, щоб це була її тітка.

— Міс Поллі?

— Бачу, ви думаєте про нашу господиню те саме, що і я, — лукаво засміялася Ненсі.

Почувши це, старий Том аж завмер.

— Я просто подумав, що для нашої міс Поллі це було б справжньою несподіванкою, — із гідністю мовив він.

— Так, тоді так би й було, — зауважила на це служниця. — Та зараз, мені здається, усе інакше. Тепер від міс Поллі чого завгодно можна очікувати — навіть того, що вона почне грати в гру!

— Хіба ж наша крихітка їй не розповідала про гру? Здається, про неї вже знають усі, хто живе в місті. Я тільки про це й чую після того нещасного випадку, — мовив Том.

— Ні, вона так і не розповіла про це міс Поллі, — сказала Ненсі. — Якось Полліанна зізналася, що не може їй розповісти, бо тітонька заборонила їй говорити про батька. А гру ж придумав її тато! І їй би довелося про це згадати, якби вона почала говорити про гру. Тому Полліанна так і не наважилася їй розповісти.

— А-а-а, тепер зрозуміло, — похитав головою старий Том. — Їй ніколи не подобався той пастор, бо він забрав міс Дженні з їхньої родини. А міс Поллі, хоч і була зовсім молоденькою, так і не змогла йому пробачити, бо дуже любила міс Дженні. Тепер мені все зрозуміло… Так, це жахливо, — зітхнув садівник і відвернувся.