— Це вже точно, — зітхнула й Ненсі. — «Жахливо» — це не те слово. — І дівчина пішла до кухні.

Очікування виявилося нелегкою справою для всіх жителів маєтку Гаррінґтон. Медсестра намагалася бути веселою, та в її очах постійно чаїлося занепокоєння. Лікар відкрито нервував. Міс Поллі говорила мало, але навіть її гарні кучері та мереживні комірці не могли приховати того, як вона зблідла від постійних переживань. Полліанна ж гралася з собакою, пестила кішку, милувалася квітами та їла фрукти й желе, які їй присилали. Ще їй доводилося писати сповнені оптимізму відповіді на записки, у яких друзі запитували, як вона почувається. Однак вона мала дуже поганий вигляд. А нервові рухи її рученят не могли замінити їй ноги, які непорушно лежали під ковдрою, замість того, щоб тупотіти, як колись.

Що ж до гри — Полліанна часто розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли нарешті піде до школи, відвідає місіс Сноу та містера Пендлтона, поїде кататися з лікарем Чілтоном. Дівчинка навіть не усвідомлювала, що вся ця «радість» стосувалася майбутнього, а не теперішнього. Ненсі ж чудово це розуміла і після таких розмов зазвичай плакала, коли ніхто її не бачив.

Лікар Мід, обіцяний нью-йоркський спеціаліст, зміг приїхати тільки через тиждень. Це був високий широкоплечий чоловік з добрими сірими очима й життєрадісною усмішкою. Полліанні він одразу сподобався, і вона одразу ж повідомила йому про це.

— Розумієте, ви багато в чому схожі на мого лікаря, — наголосивши на слові «мого», зауважила дівчинка.

— Твого лікаря? — лікар Мід здивовано поглянув на лікаря Воррена, який розмовляв з медсестрою неподалік. То був низенький кароокий чоловічок із гострою темною борідкою.

— О ні, це не мій лікар, — вгадавши, про що він подумав, вигукнула Полліанна. — Лікаря Воррена зазвичай викликає тітонька Поллі. Мій — це лікар Чілтон.

— А-а-а, — трохи непевно пробурмотів лікар Мід, мимохіть кинувши оком на міс Поллі, яка в свою чергу залилася рум'янцем і відвернулася.

— Саме так, — Полліанна трохи повагалася, а потім продовжила із звичною відкритістю: — Розумієте, я весь час хотіла, щоб прийшов лікар Чілтон, а тітонька Поллі наполягала на тому, щоб викликати вас. Вона сказала, що ви більше знаєте про зламані ноги і все таке, аніж він. І якщо це справді так, я буду тільки рада. То ви багато про це знаєте?

На обличчі лікаря промайнув якийсь незрозумілий вираз, і Полліанні не вдалося його розгадати.

— Тут тільки час допоможе, дівчинко, — лагідно мовив він, а тоді повернувся до лікаря Воррена, і його обличчя було дуже засмученим.

Утому, що сталося потім, усі звинувачували кішку. Хто ж іще був винен, як не Флафі, — адже саме вона просунула свого носа й лапку в щілину, щоб увійти, і м'яко, майже нечутно прочинила двері, що вели до кімнати Полліанни. Якби цього не трапилося, дівчинка б не почула того, про що говорила її тітка.

У холі між собою розмовляли два лікаря, медсестра й міс Поллі. А в кімнаті Полліанни Флафі нарешті застрибнула на ліжко своєї любої господині й задоволено замуркотіла. І якраз цієї миті з холу долинув сповнений розпачу вигук міс Поллі:

— Тільки не це! Лікарю, тільки не це! Ви хочете сказати, що наша дівчинка більше ніколи не зможе ходити?!

Далі здійнявся галас. Спочатку зі спальні Полліанни почувся наляканий крик:

— Тітонько Поллі! Тітонько!

А міс Поллі, побачивши прочинені двері й усвідомивши, що її почули, тихо простогнала і вперше в своєму житті знепритомніла.

— Вона почула! — із жахом вигукнула медсестра й побігла до спальні дівчинки.

Обидва лікарі залишилися біля міс Поллі. Лікар Мід не міг не лишитися — адже саме він підхопив жінку, коли та падала. Лікар Воррен безпорадно стояв поряд. Полліанна закричала знову, і медсестра зачинила двері. А двоє лікарів перезирнулися і, спам'ятавшись, почали допомагати міс Поллі прийти до тями.

У спальні дівчинки на ліжку лежала сіра пухнаста кицька. Вона марно намагалася своїм нявчанням привернути до себе увагу господині. Дівчинка дуже зблідла, а в її очах застиг страх.

— Міс Гант, будь ласка, покличте тітоньку Поллі! Вона зараз дуже мені потрібна! Будь ласка!

Медсестра зачинила двері й, сполотнівши, поспіхом підійшла до ліжка Полліанни.

— Вона… вона не може зараз прийти, люба. Твоя тітонька зайде трошечки пізніше. А що сталося? Може, я тобі допоможу?

— Ні, ви не допоможете, — похитала головою Полліанна. — Я хочу знати, що означає те, про що вона говорила. Хочу почути це зараз! Ви це чули? Те, що сказала тітонька Поллі! Я хочу, щоб вона сказала, що це неправда — це не може бути правдою, не може!!!

Медсестра спробувала заговорити, та в неї забракло слів. Дівчинка поглянула на неї, і в її очах спалахнув ще більший жах.

— Міс Гант, то ви це теж чули?! Це правда? Не може бути! Невже я ніколи — ніколи— не зможу ходити?