«Щоглик! Щоглик!» Дітки раді.«Щоглик!» - тільки і слівця.А він тріпавсь на принаді,Марно рвався із сильця.Визволяють - скільки сміху!«Глянь, дідусю, глянь, чи ба?»«Бачу, дітки, вашу втіху;Зате щоглику журба!Зна, що буде нудить світом;Не про нього ваш куток...Щебетав би собі літомТа згодовував діток.Не привикне він до клітки,Бо неволя всім гірка...Не то пташки, милі дітки,-Шкода навіть черв’яка.Кожна твар - наймення боже -Жити хоче, як і ви...Хай же більш чуття ворожеВам не кружить голови.Тож послухайте старого:Не держіть узапертіЦього щоглика малого,Бо загине в самоті!»Позирнули дітки вгору,-Пурхнув щоглик з рукава:Знов витає по простору,В небі ясному співа!«Щоглик! Щоглик» - дітки раді.«Щоглик!» - тільки і слівця...З того часу на принадіВже не ставили сильця.
СИРОТИ
Занедужала сирітка -Відцуралися усі;Час пройшов: знов, наче квітка,Залишала у красі.Знову хлопці з хистом вдатнимЗалицятися, та ба:«З сіромахою остатнімОдружуся я хіба!»Відказала і справдилаСиротина чарівна:Під вінцем святим ходилаЗ бідолахою вона.І живуть собі щасливоУ коханні та миру,Ще й нікому (от що диво!)Не завидують в миру!
З ДУМОК СУЧАСНИХ
Запорожжя та козацтвоСпать уклалися в журбі...Інший час, панове братство,Інші теми на добі!Відлічивши козаковіПоважання данину,Чи не глянуть мужиковіУ хатиноньку сумну?Глянуть просто, без серпанку,Яким все обволікаПан-поет, що бачив з ганкуБогоносця-мужика.Наш мужик - то неук темний,Працівник, але бідар,Скарб незчерпано-таємний,Що живився володар.Довго ним ми рабували;Кров лилась, свистів батіг,Іще довше глузували,Стали падати до ніг.Бо часом рабуванняНас окрило каяття;Найсвятіші почуванняЗворушили гидь життя.Але та любов висока,Хоч правдивою була,Зором збільшеного окаЗайвих фарбів надала.Зникла геть жива людина,Розпочався був туман;Та минула ця годинаПовишаючих оман...Перед нами - брат нужденний,Яким він і справді є.Тягне жереб свій злиденнийТа кляне життя своє.Вік пита сірома неба:Чи не пустять з рук кати?..Отому найперше требаБідоласі помогти!Появить на очі людуЙого ж сховані скарби -Справа гідна сил та труду,Річ достойна боротьби!Хлоп-мужик, панове братство,То - підстава в наші дні...А Січ-мати та козацтво -Хай царствують у труні!
ДО ДІТЕЙ
Коли б, о дітки, малась могаЗнов повернутися між вас!Так заросла давно дорога,Побив надії хмурий час!Зазнайте ж втіх, поки не пізно,Під пильним доглядом сім’ї,Та не розкидано вас різноЗ-під крилець неньчиних її!Нехай же вам господь - благаю -Протягне дітство золоте,Щоб ви росли на радість краюБез мук, що потім уздрите!
ОТРУТА
Шкода, мовляв, про те й балакать,Чому ніколи більш не буть,Все, кажуть, можна переплакать,Все можна на світі забуть.Минають літа,- образ милийЗ душі притихлої зника,Уяви поприсок [15] безсилийТуманом час заволіка.Та сум останеться, не згине,До суду-віку буде жить...Хто серце вражене запине,Отруту зможе затужить?
15
– Поприсок - присок, попіл.
* * *
Мов ангела, тебе я стрінувВ тюрмі, так доля розлуча:Мене в один край жереб кинув,Тебе до другого труча.Поглянуть раз, послухать мови,Очей подовше не звести -І тихо полум’я любовиСамому довіку нести!
ДО ШКОЛИ
Ну, прокидайтеся, діти:Ранок - до книжки пора!Сонечко вспіло залитиВсе посереду двора!Швидше вдягайтесь до школи!Кращі прогаєте дні,-Пізно вертати,- ніколиЇх не завернете, ні!Змалку кохайтесь в освіті,Змалку розширюйте ум,Бо доведеться у світіВсяких назнатися дум.Треба самим розвертати:Як і до чого все йде,Шлях безпомилишно взяти,-Той, що до правди веде.Щоб не зросли ви на сором(Бійтесь найпаче того)Та не зробились позоромРідного краю свого!
ДО В. ЧАЙЧЕНКА
З далекого краю,Кобзарю коханий,Тебе я вітаю,Мій любий, незнаний!Благаю спокою,Здоров’я та сили -Міцною тропоюІти до могили.З’являть, як донині,Художницьку вродуНа радість країні,На благо народу.Щоб дальш розцвіталаТа врода кращ квіту,Щоб сміливо сталаПред зорами світу!
