Згадав я вас - і якось тихоНа серці хорому стає,Потроху легша давне лихоЧи тільки злегшання вдає.Згадав - і наче ангел мираДуші побитої торкнувсь,Утішний звук зриває ліра,Покій загублений вернувсь.Всі наші стрічі так короткі,Так несподівані були...Та ваші риси - милі, кроткі -Довіку в пам’ять залягли!
ЗАПИТАННЯ
Коли, буває, ненарокомНа тебе стомою війнеІ ти поглянеш пильним окомНа окружаюче сумне;Коли роздивишся довколаНа безбережне море зла,До лжі призвичишся, що згола [12]Людей нікчемних опрягла...То запитаєш журним криком:За віщо ж люд носив хрести,Смертельно вік боровся з віком,Губили страдників кати?
12
– Згола- цілком, геть-чисто.
ДО СЕСТРИ
Сяли зорі, підбивавсяМісяць... справді віяв рай...Одиноким серцем рвавсяЯ в далекий інший край:Де на страті, сестро мила,У терновому вінці,Ти від ката опочилаЗ правим знаменем в руці.Ти мовляла: «Щирий боже!Захисти та укріпи;Моє серденько неможеВсе любов’ю окропи!»І встають передо мноюПеребуті вкупі дні,Як дорогою сумноюМи брели по чужині...Помінялись ми хрестами,Поклялися хрест нестиІ гарячими вустамиЦілували ті хрести.Попрощались, розійшлися,Сумували в самоті...Твої муки відбулися,Змовкли вустоньки святі.Мир красує... Сам собоюЯ конаю у журбі:Лину в думці за тобою,Вік молитимусь тобі!
ВНОЧІ
Ніч панує непроглядна,Тьма усе заволіка...О, яка ж ти безвідрадна,Моя тюрмо, та тяжка!І в минулому - могили,І попереду - хрести;Як-то вельми треба силиСвітлу віру донести.
ЖІНОЧА ДУША
Обезмучено-недужий,В тузі я поник чолом...Тихо-тихо ангел дружийОгорнув мене крилом.Мов та хмара на блакиті,Чорна думонька злина...Що ж ото за ангел в світі,Що за зоря весняна?Гасне зірка найясніша,Ангел ангела втіша...То - жіноча найніжніша,Найчаруюча душа.
ДО МУЧЕНИЦІ
Бувають темні дні розпуки:Нічого серце не бажа,А тільки прагне швидше муки,На краще щастя не зважа;Чогось турбується, шукає,Вінця тернового жада,На себе кари накликає,За мир боліє та страда.В той час безсилого жаданняПеред тобою я схилюсь,Хресту великого стражданняДуші твоєї помолюсь!
В САМОТІ
Хай скажено кайданамиВорог нас усіх кує!Світла зоря водить нами,Промінь мужності дає.Так чого ж пак серце рветься,Загартоване давно;Чого інший раз озветьсяСлабим стогоном воно?Чи невже ж і кращі мариТяжко зіллються слізьми,Не розбивши туги-хмари,Як і ретязів тюрми?
ВОРОГИ
Від поконвіку нас повчалиІ нині раду подають,Щоб люди злодіїв прощали,-Хай ближніх дальш собі цькують.Отак за мир, любов та братствоЛилась велика мова таІ люд кувала за кріпацтвоВо ім’я господа Христа.Але стають другі години,Яка от саме настига:Плямують зрадника країни,Прощають власного врага!
ТУЖБА
Не в обіймах рідні -У покійній труніТи, голубко моя, опочила;А від катових рук,Серед пекла та мук,Всі пригоди життя покінчила.Разом промінь загас...Задаремно в той часВикликала ти неньку до себе...Висла пітьма німа...Ти була не сама,-Три сестри помирали край тебе;Мовчки труту пили,Попрощались, лягли -Із тобою загинуть докупи.Наостанку катиПідійшли, щоб знайтиВсі чотири замучені трупи!
