Професор мав дар магічного впливу на співрозмовника. Може, й не на всіх, однак на Георгія він дуже потужно впливав. «Заманюючи» його в тенета розмови завдяки улюбленій для Георгія темі історії, він намагався підвести його до ідеї націонал-анархізму як найбільш гуманістичної на нинішньому етапі історичного поступу України.

Так, скажімо, він дуже цікаво розповідав про алгоритм української історії, про те, що після кожного історичного піднесення обов'язково іде етап «руїни». І що саме тепер ця руїна і є, і кращого найближчих! часом не передбачається. І від лідера, який би він не був геніальний, нічого не залежить. Історія сама повинна «втихомиритися», а народ «визріти» для нового етапу. Суспільство перебродить, і все стабілізується. Треба лише, щоб «нагорі» не опинялися безвольні нікчеми, політичні невдахи і «брехливі гетьманчики», які спричинять справжню руйнацію України. Саме для цього потрібна регулярна санація влади. Лише тоді після «руїни» прийде етап нового піднесення.

Професор доводив, що через п'ятдесят років суспільство буде згадувати політиків періоду «руїни» з особливою зневагою, як роблять це щодо першої «руїни» в історії України — періоду «міжусобиць» в добу Русі, і щодо періоду постхмельниччини — часу регулярної ротації «гетьман-чиків», які опинилися на своєму місці цілком випадково і які сіяли розбрат і ненависть один до одного, не зробивши для і без того розтерзаної Україні та її народу нічого путнього. І саме тому Професор не рекомендував однодумцям Георгія рватися до влади, ч-.

Липинський, погоджуючись із Професором щодо «руїни», не був певним щодо доцільності радикальної «санації» влади, на що його опонент мав аргумент: «Якщо не санувати владу, вона сануватиме народ». На це Георгій не мав що сказати. І від усвідомлення правоти Професора йому ставало ще неприємніше.

Розстригай справді виявився священиком, як визначив його для себе Георгій під час першої зустрічі. Щоправда, як і свідчило його прізвисько, він був служителем церкви у минулому. Він був цікавим співрозмовником, обґрунтовував моральність вчинків націонал-анархістів з теологічної точки зору, називаючи їхні дії нічим іншим, як хрестовим походом.

— Сьогодні у світі настає черговий етап навернення атеїстів до віри, — казав він. — Не примусове, а за їхнім же бажанням. Православна християнська церква тут пасе задніх. Треба боротися за кожного віруючого, вона ж натомість відлякує їх своєю обрядовою анахронічністю і середньовічною нетерпимістю до свободи духу. Народ повалив туди, де радо вітають їх, релігійних невігласів у джинсах, без хусток, але з палким бажанням поспілкуватися з Богом напряму, — до протестантських церков. Однак найстрашніше не те. Найстрашніше — це те, що поступово відбувається зрощення або принаймні зближення на меркантильній базі церкви і влади. Коли найвищий церковнослужитель вихваляє найбільшого в країні бандита, який купує собі індульгенцію за «партвнесок», себто за пожертву церкві, Ісус здригається, і з його очей стікає кривава сльоза.

Ще були Дід і молодик Сидір. Вони чи не найбільше мовчали на засіданнях націонал-анархістів. Георгій визначив для себе, що Сидір — виконавець спеціальних замовлень... А ось Дід... Це була загадкова фігура. На перший погляд, він не виконував ніяких конкретних функцій, а з іншого... Георгія насторожував зоровий контакт, який він установлював з людьми, коли йшлося про помсту.

Ще одна загадкова особа націонал-анархістської компанії— сама Євдокія. При Георгієві вона почувалася дещо скутою, завжди опинялася поза полем його зору. Однак двічі він спостеріг ситуацію, яка його змусила замислитися. Йому здавалося, що на Євдокію очікувально дивляться саме в той момент, коли йдеться про остаточне рішення. Чи це йому тільки ввижалося?

Так чи інакше, але Георгій вважав свій зв'язок з тим божевільним угрупованням тимчасовим, тож чекав дня, коли син Професора вийде на свободу.

Що таке свобода для українця? Слово «свобода» увійшло в український розмовний лексикон доволі пізно. Для нього більш звичним було слово «воля». «Воля» — це право робити те, що волиш, тобто що любиш. А ще в українському народному словнику були два такі словечка, як «вольності» та «вільготи». Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що означають ці два суто українських слова, а точніше, що вони означали: а означали вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще — зверніть увагу — при цьому всьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, звичайно, якщо це приносить для них певні трофеї.

Ідея «вільгот» і «вольностей» доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. А щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.

Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоврядуванні..

Друга річ: мінімалізувати податки — дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці — не росіяни, які дозволяють спершу державі розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати в нього.

Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці.

У парламенті, здається, все також відповідало історичному етапові «руїни»: що б там не робилося, хоч і здавалося в певний момент чимось важливим, буквально через кілька

днів втрачало будь-який сенс і виявлялося даремною і безглуздою тратою сил, паперу, грошей та інтелекту. Липинський знав напевно, що парламент — не найгірша гілка влади. Вона, передусім завдяки існуванню мажоритарних округів, просто змушена мати контакт з народом, який тепер називається модними словами «елєкторат» та «виборці», чого не мають ані Адміністрація Президента, ані Кабінет Міністрів.