Борис скривився:

— Слухай, це ж ваша фракція запропонувала законопроект!.. Тож чого ти тут розплювався?.. До речі, ви виступаєте 16-го чи ні?

— Ще не вирішили, — в один голос відповіли Георгій та Іван.

— Йолі-палі! — вибухнув Борис. — Ви коли-небудь шо-небудь можете зробити конкретно: так або ні? Демократи, називається! Ви своїми інтелігентськими штучками вже всіх замахали! Хитаєтеся, як лялька-неваляшка...

— Не гарячкуй! — спробував охолодити Борисів запал Іван.

— Що — «не гарячкуй»! Ви знаєте, я не великий прихильник нинішньої вищої влади... Я теж вважаю, що її треба вимести мітлою... Однак ци-ві-лі-зовано! А не так, як ті гавкуни, які називають себе опозицією! А ви, ваша фракція — взагалі поводитеся просто нікчемно! Ні вашим — ні нашим!

— Як ми поводимося — не тобі судити... ^— посерйознішав Іван. — Ось ти особисто, Кащук, де будеш 16-го?

— На окрузі.

—- Значить, все-таки тікаєш зі столиці?

— Я буду зі своїми виборцями на мітингу!..

— Тобто не тут. Ось це і є типова поведінка ляльки-неваляшки: я з вами, а одночасно не з вами! А поки ви, демократи, будете хитатися, ми, «більшовики», вас так обставимо, що ви не встигнете отямитися, як будете сидіти у великій калюжі!

— Це ще хто сидітиме! — запінився Іван.

— Ви — програли, — сказав Борис. — Це кажу вам я — «гарант гаранта». Ми будемо вас по 1одному, як прищі, видушувати з української політики. І ми при цьому не гребуватимемо ніякими засобами! Запам'ятайте це! Ми будь-якою ціною утримаємо владу і ні за що не віддамо її таким, як ви!

Дрібонький Іван Кащук кинувся на дебелого Бориса і став гамселити його своїми маленькими кулачками, однак, здається, це діяло на того не більше, аніж комарині укуси.

Липинський знехотя кинувся розбороняти їх:

— Політичні дискусії і бійку лишіть для трибуни. На фоні відеокамер це виглядає ефектніше.

Борис та Іван важко відсапувалися. Георгій роздивлявся свої нігті.

— А ти... — захекано прошипів Бородач. — Ти чого мовчиш?

— Знаєш, Борисе, у чому твоя проблема... Точніше, у чому ваша, «більшовицька», проблема? Від вас усіх тхне за кілометр...

Георгій поїхав додому, до своєї проблемної жінки.

Євдокія зустріла його дуже привітно: сьогодні Ганна Миколаївна остаточно визволила із СІЗО молодого анархіста Дикого, сина Професора.

— Сподіваюся, це вже остання справа, яка єднала нас із націонал-анархізмом, — наголошуючи кожне слово, сказав за вечерею Георгій.

У Євдокії зіпсувався настрій. Однак вона кивнула головою:

— Я ж обіцяла...

Липинський одразу ж пожалів про сказане. Останнім часом стосунки з цією жінкою його цікавили понад усе. Тож не треба було роз'ятрювати і без того болючої рани.

— Що твої збираються робити 16-го вересня? — спитав Георгій, щоб якось пом'якшити ситуацію.

— Це не наша акція... — трохи оживилася Євдокія.

— Не наша... — повторив Георгій з певним напруженням. Йому було неприємно, що вона все ще зараховує себе до них. Однак процес розлучення з ідеєю буде досить болючим для обох, і не виключено, тривалим у часі.

Тим часом Євдокія продовжувала:

— Це безглузда акція. Вона нікому не потрібна і не має шансів на успіх. Українців неможливо «підняти». Революція — це не українське поняття. Українська зброя — хитрість і точкові удари. Навіть незалежність українці отримали не в кривавій масовій боротьбі, а в кулуарах. Не можна народ піднімати на протест. Це аморально. Аморально настроювати народ на агресію. Аморально змушувати народ воювати. Аморально примушувати народ робити чорну політичну роботу. Чорну політичну роботу повинні робити вибрані. І фахівці своєї справи. Удар має бути одиничним і точним. Удар повинен влучати в ціль.

Липинський похолов. Його налякало не те, що вона сказала, і навіть не те, як це вона сказала, хоча й це було досить страшно. Його налякав він сам і його несамовите бажання. «Знову?» — злякався він себе і спробував опанувати своїми почуттями. Він хотів її, Єву, в цю мить, негайно. Бажання розривало його.

«А може, це і є любов?» — постало в його голові банальне запитання.

— Ти так говориш, — опанував собою Георгій, — неначе таємно від мене продовжуєш з ними зустрічатися.

— Твої підозри безпідставні. Я вмію тримати слово! — роздратувалася вона і вийшла з кухні.

Липинський вилаяв себе.

«Навіщо я чіпляюся до неї? Чого я домагаюся? А якщо вона піде?.. Що я робитиму? Я не можу без неї. Вона мені потрібна. Назавжди. В ній є якась енергетика. Потужна. Космічна. Майже містична. Вона примушує мене забути про все. Навіть про закон. І вона заради мене також готова на все. На все. Навіть на...» Георгій відігнав від себе неприємні думки про Антипова. Євдокія від самих початків їхнього спілкування встановила своє право мати таємниці і табу на їх оприлюднення.