виконати їхнє прохання і забути про них. Але це було нелегкою справою. Вони наче зумисне організовували свої спільні збіговиська саме тоді, коли Георгієві треба було зустрітися з Професором з приводу справи його сина. Липинського постійно мучили якісь підозри, здогади, які час од часу змінювалися на переконання, що все, чим займаються націонал-анархісти, — не більше, ніж ритуальна гра...

Якось він спитав Євдокію: хто убив Антипова, на що вона відповіла — чи то серйозно, чи жартома — одним словом «омерта». Георгій довго не міг збагнути, що б це могло бути, поки не згадав, що це слово означає обітницю мовчання в сицилійській «коза нострі». Він так і не зробив для себе принципового висновку: чи вона відповіла з притаманним їй чорним гумором (а це була одна з її негативних рис), чи вона була щирою і говорила правду. Це його «заводило». І безпосередньо і опосередковано. Саме палкі, а часом аж надто палкі близькі стосунки мирили Євдокію й Георгія після сімейних розладів на грунті націонал-анархізму.

Група націонал-анархістів витворила довкола себе якийсь міф. Це не був той виважений анархізм, який сповідував Толя Єрмак, що загинув за дивних обставин кілька років тому. їхні імена та долі видавалися фантасмагорією. Цей міф був замішаний на «гримучій суміші» кількох абсолютно полярних ідеологій.

По-перше, це була теорія історичної харизми України, яку пропагував Професор. Його «Діаруш» був таким собі напівісторіософічним напіветнопсихологічним трактатом про історичну долю українців як закономірність з висновками щодо майбутнього України.

По-друге, це було якесь абсолютно абсурдне (як на Георгія) наслідування міфології і ритуалістики сицилійської «коза ностри», яке вносив у розмови і діяльність Аміко, неодноразово наголошуючи, що його бабуся була істинна сицилійка з Корлеоне. Те, що Аміко кілька разів прозоро натякав про свої контакти з родичами на Сицилії, Георгій всерйоз не сприймав. Він уважав це черговою легендою, хоча, придивившись, можна було переконатися, що хлопець мав справді сицилійський темперамент. Але, здається, він перегравав, коли постійно вживав словечка із мафіозного словничка, на кшталт отегїа, иотіпі сГОпоге, іап§еп(1е і подібне. .

І по-третє, досить дивною була сама їхня ідея анархізму, яку вони трактували цілком своєрідно. Вона полягала, як це не парадоксально, у «наведенні порядку» в країні, «шляхом вилучення непотрібних соціальних атавізмів та анахронічних рудиментів». Причому «атавізмами» і «рудиментами» в їхньому розумінні були не інституції, не закони, не, врешті-решт, система чи державна корупція, а люди, конкретні люди: високі посадовці, банкіри, бізнесмени.

Георгій опинився поміж двох вогнів: з одного боку, він повинен був зберігати таємницю як адвокат (або посередник адвоката) Дикуна, сина Професора, і все, що з ним пов'язане. Я іншого боку, він бачив у їхній ідеології натяки на антидержавництво, про що треба було б повідомити відповідні органи, які, здається, і без нього були в курсі. Єдине, що його стримувало від «здачі» революціонерів (окрім, звичайно, присутності серед них Євдокії), — це те, що все мало чисто теоретичний характер і вигляд невинної азартної гри з крамольними розмовами, гри, яка не виходила за межі квартири на Тарасівській. А свобода слова в країні, принаймні за законом, є правом кожного громадянина України. Жодного доказу, що націонал-анархісти здійснюють свої плани, у нього не було. Лише невиразні підозри, які цілком підпадали під розряд «фатальних збігів».

Наскільки Георгій зрозумів, націонал-анархісти мали розгалужену організацію. Вони дотримувалися правил конспірації, але здавалося, що насправді це була, знову ж таки, не більше, аніж гра, адже вони чудово усвідомлювали, що в наш час технічного озброєння служб безпеки, їх давно вже «ведуть». Конспірація в групі націонал-анархістів мала здебільшого ритуальний характер, і, як на Георгія, від неї віяло ностальгією за епохою кінця XIX ст., зокрема, за діяльністю «народовольців». Георгію інколи здавалося, що вони навмисне роблять так, шоб «засвітитися». Це все часом наштовхувало його на підозру, що націонал-анархісти відтягують на себе увагу органів від чогось серйознішого. Але це був не більше, аніж здогад.

Те, що Георгій, так легко втрапив у їхнє коло, пояснювалося не стільки його близькістю до Євдокії, скільки

професіоналізмом як адвоката. Вони свідомо вирішили наблизити Липинського до себе з ^Ьркантильною метою: звільнити їхнього молбдого колегу з-за ґрат і, можливо, уберегти групу в майбутньому від якихось нових неприємностей.

Гроші, які перебували у громадській касі націонал-анархістів, були по суті внесками (або, як називав це Аміко, їап§епсіе). їх заборонено було використовувати на особисті потреби. Всі члени групи вели дуже скромний спосіб життя. Цілковита аскеза була їхнім снобізмом. Вони пишалися своєю невибагливістю. І в цьому також було щось від ритуальної гри. Однак один факт насторожив Георгія і примусив його інакше подивитися на фінансовий стан групи. Липинський зрозумів, що за націонал-анархістами стоїть якась дуже потужна фігура. Під цими доморощеними революціонерами лежать великі гроші, які чекають свого дня, коли почнеться здійснення кривавої помсти. Ці великі гроші були неначе капіталом, який вкладався у майбутню велику політичну справу. Хоча, не виключено, що це були лише Георгієві фантазії, навіяні його переляком.

Липинського просто бісило, що він увесь час «цілком випадково» опинявся на їхніх засіданнях і так само «цілком випадково» ставав посвяченим у їхні таємниці, чи пак «таємниці». Він відчував, що ці «збіги» насправді були добре спланованими акціями і мали на меті повідомити Георгія про щось. Але з якою метою, він не розумів.

Одного разу він так само «цілком випадково» опинився на засіданні, де йшлося про «різдвяну акцію». Як з'ясувалося, вона зовсім не мала на меті висадити в повітря Марийський палац з тисячею невинних людей і десятком винуватців. Готувався акт проти лише однієї особи. Однак статися це мало на очах у тисячі очевидців (для яких це мало стати хорошим уроком) і мільйонів телеглядачів (для яких він повинен був стати справжнім політично-гладіаторським шоу). Члени угруповання вважали це першою великою акцією і тому готувалися до неї ретельно. Чи, може, «ритуально»? Георгій перебував у невіданні. Ідея прилюдного вбивства можновладця була настільки безглуздою і нереальною, що це на деякий час упевнило Липинського в несерйозності націонал-анархістів. Царевбивські ідеї були не просто історичним анахронізмом, а цілковитим абсурдом.

Був у націонал-анархістів свій «чорний список». Як зрозумів Георгій, туди входили не лише українці, а й представники інших держав, — всі ті, хто завинив перед Україною.

Придивляючись до націонал-анархістів, Липинський не міг визначити, хто з них головний. Часом здавалося, що це Професор. Аміко кілька разів назвав його расігіпо, тобто хресним батьком. Проте все-таки відчувалося, що десь існує саро сіі ШШ сарі, тобто бос босів, якому вся ця затія з націонал-анархізмом дуже подобається. Однак на сто відсотків Георгій не був упевнений.