Опам'ятавшись, Липинський був уже біля дверей власного дому. Він увірвався до квартири. У кімнаті сиділа

бліда Євдокія за комп'ютером. У цю обідню пору вона все ще була у нічній сорочці. Жінка тримала в зубах незапалену сигарету.

Георгій відчув щось недобре.

Вона подивилася на нього розгубленими очима. В них блищали сльози.

— Андрій...

— Що? — не зрозумів Георгій. — Який Андрій?

— Студент... — схлипнула вона.

— Що з ним?

— Його більше нема... Вона заплакала.

— Що він зробив? — тихо спитав Георгій. Жінка мовчала.

— Я питаю: що він зробив? За що його вбито? — холодно сказав Георгій.

Євдокія дивилася на нього широко відкритими мокрими очима.

— Що ви задумали? На що його послали? На смерть? Що ви собі думаєте! Ви... Ви... Убивці! — Георгій кричав на повен голос.

Євдокія взяла в руки книгу і запустила нею в Георгія. Той ухилився.

— Так, ми убивці! — зашипіла вона. — А що робити, якщо ти і такі, як ти, — політичні імпотенти? Сидіти, склавши руки? Чекати світлого майбутнього?..

Георгій здригнувся.

— Ви — нікчеми! Навіщо братися керувати державою, не вміючи? Навіщо взагалі ця незалежність, які_ю ви не вмієте нею розпорядитися? Та для вас ця незалежність все одно, що бісер перед свинями! Подивіться на себе! Та з вас увесь світ сміється!.. Ні, пардон, не сміється... Вам Європа гидує подати руку!.. Об вас можна лише ноги витирати!.. А ви обтираєтесь і далі лижете все і всім, кому не лінь!.. Що ви зробили з Україною?.. Де ваша національна гордість?

Георгій палав.

Вона заплакала, присівши на стілець. Потім якось швидко опам'яталася і вже майже сухими очима подивилася на Георгія.

У мене все, — сухо сказала вона. — А в тебе?..

Георгій не знав, як реагувати. Здається, вона від нього збирається піти. Назавжди.

Неначе на підтвердження його думок, Євдокія піднялася. Вона трохи похитувалася, у руках м'яла сигарету.

— Якщо ти хочеш піти, мені буде дуже боляче, — тихо промовив Георгій. — Я цього хочу найменше...

Вона взяла до губ сигарету. Проте не запалювала її.

— Ти йдеш? — перепитав Георгій.

— Я б пішла... — почала вона і не закінчила.

Георгій кинувся з дому, щоб не бути свідком її втечі, і за мить перед тим, як грюкнули двері, він почув:

— Я чекаю дитину...

Георгій завмер на сходах. «Це мені почулося? Почулося? Ні. Здається, я чув чітко. Я стану батьком. Я — батьком? Нонсенс якийсь. Я не можу бути батьком, бо... бо... Що — бо? Бо я... Я — егоїст! Так, я егоїст! Я не готовий бути батьком сімейства. Це не моє... Як тільки жінки натякали про бажання мати від мене дитину, я відразу ж з ними поривав. Іще чого! Мені так добре було самому. Щоправда, до пори, до часу... А тепер я готовий стати батьком? Не готовий. Не готовий, проте не відмовився б... Так, не відмовився б... Я не відмовився б щоранку прогулятися по парку з дитячою коляскою... Тільки це так несподівано!.. Що в цій ситуації повинен зробити чоловік? Справжній чоловік. Не знаю. Я нічого не знаю. Я настільки поглинений роботою і політикою, що абсолютно не знаю елементарних речей. Я не знаю життя...»

Георгій заїхав на роботу. Він сидів у своєму кабінеті на гвинтовому кріслі і, погойдуючись у ньому вліво-вправо, дивився у вікно.

«Я стан}' батьком. Я стану батьком дитини Євдокії. Тільки Євдокії. Цієї небезпечної, але обожнюваної мною жінки. Я люблю її і водночас боюся...»

До кабінету ввійшла Ірина Марківна. На підносі стояв пахучий чай з материнки.

— А це що? — неуважно спитав Георгій, вказуючи на вазу, де стояли надзвичайно свіжі патлаті рожеві хризантеми.

— Вам це сьогодні знадобиться, — лукаво посміхнулася вона.

«Всюдисущий Старий Ридикюль!» — подумав він.

«Так точно, шефе!» — відрапортувала вона подумки.

Георгій включив комп'ютер і став проглядати інтернет-видання. Він намагався з'ясувати, де міг загинути Студент. Жоден сайт не висвічував жодної події, яка могла тим чи іншим чином бути пов'язаною з націонал-анархістами.

Георгій зайшов до кабінету Льошки-маніяка. Він якраз посилено працював над новою справою.

Георгій невпевнено затупцяв на порозі. Він хотів розпитати його щодо Пупця — чи живий він чи ні.

— Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?

— Ні.

— А що?

— Та так, нічого.

Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.

Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання до парламенту.

Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав: