— Начебто Деррі десь у центрі Африки, — пробурмотів Ральф.

Луїза взяла його за руку й сказала те, що розсмішило Ральфа:

— О, для неї так воно і є!

— Це сталося до того чи після того, як ти з’ясувала, що Літчфілд розпустив язика? — запитав Ральф. Він навмисно вжив ті ж слова, які вимовила Луїза: здавалося, до цієї ситуації вони пасували найбільше. «Порушив конфіденційність» — звучало б занадто претензійно стосовно того, що зробила ця людина. Літчфілд просто розпустив язика.

— До того. Я подумала, чому б не переглянути рекламні проспекти? Адже вони проїхали майже сімдесят кілометрів, тим паче — я ж від цього не вмру. І я дивилася, поки вони їли приготовлений мною сніданок і пили каву. Але ж і містечко це Ріверв’ю, скажу я тобі. Двадцять дві години на добу чергує медичний персонал, у них своя кухня. Коли переїжджаєш туди, можеш сам вирішувати, що їстимеш. У них Червона дієта, Блакитна дієта, Зелена дієта й Жовта дієта. Ще три або чотири кольори. Не запам’ятала всіх, але жовта — для діабетиків, а блакитна — для гладких.

Ральф подумав про триразовий прийом науково збалансованої їжі — ніякої піци, ніяких сендвічів, ніяких бургерів, — і йому стало сумно.

— До того ж, — із напускною веселістю вимовила Луїза, — у них є пневматична труба, яка доставляє щоденні таблетки просто в кімнати. Хіба не чудово, Ральфе?

— Напевно.

— Прекрасно, це майбутнє. До того ж у них є комп’ютер, і можу побитися об заклад, що в нього не буває порушень сприйняття. Спеціальний автобус відвозить людей, що живуть у Ріверв’ю, у культурний центр двічі на тиждень, на ньому ж вони відправляються за покупками. Обов’язково потрібно користуватися автобусом, тому що водіння автомобіля заборонене правилами закладу.

— Чудова думка, — сказав Ральф, злегка потискуючи долоню Луїзи. — Що таке двоє п’яних у порівнянні зі старою калошею з порушеним сприйняттям за кермом «б’юїка-седана»?

Жінка не посміхнулася, як він сподівався.

— Від фотографій на цих брошурах кров холонула в мене в жилах. Старенькі леді, що грають у канасту [37] . Старі чоловіки, що кидають підкови. І одні й інші разом у великій, обшитій сосною залі — вона у них називається Рівер-хол і призначена для танців. Чудова назва, чи не так? Рівер-хол. [38]

— Звучить непогано.

— Ця назва нагадує мені покої в зачарованому замку. Але я відвідувала деяких своїх старих приятельок у Стровберрі-Філд — будинку для престарілих у Сковгегані, — і я ні з чим не сплутаю цю залу для старих. Як її не назви, вона все рівно залишиться медичним кабінетом, хоч і з безліччю настільних ігор у кутку й головоломок для розкладання, у яких завжди відсутні кілька карток, і з постійно увімкненим телевізором, який показує якусь нісенітницю, де красиві люди зривають одне з одного одяг і качаються по підлозі перед каміном. У цих кімнатах завжди пахне мастикою… І сечею… Дешевою карамеллю, що продається в бляшаних коробочках… І розпачем.

Луїза глянула на нього темними очима:

— Мені тільки шістдесят вісім, Ральфе. Я знаю, що шістдесят вісім ні про що не промовляють лікареві Фонтануюча Юність, але мені вони промовляють багато про що, тому що моя мати вмерла торік у віці дев’яносто дев’яти років, а батько дожив до вісімдесяти шести. У нашій родині вмерти у вісімдесят — значить умерти молодим… І якщо мені доведеться прожити дванадцять років у місці, де до обіду запрошують по гучномовцю, я збожеволію.

— Я теж.

— Однак я додивилася. Я хотіла бути ввічливою. Закінчивши, я акуратно склала проспекти й повернула їх Дженет. Сказала, що було цікаво, і подякувала їй. Вона кивнула, посміхнувшись, і поклала їх у сумочку. Я подумала, що на цьому справа й скінчиться, але тут Гарольд мовив: «Одягай пальто, мамо». Я так злякалася, що навіть не могла зітхнути. Я подумала, що вони вже все влаштували і що якщо я відмовлюся, то Гарольд відчинить двері, і там виявляться двоє або троє чоловіків у білих халатах, один із них посміхнеться й скаже: «Не турбуйтеся, місіс Чесс; як тільки ви приймете перші таблетки, вам не захочеться жити в іншому місці».

«Я не хочу одягати пальто, — сказала я Гарольдові, намагаючись вимовити це тоном, яким розмовляла з ним десятилітнім, коли він наслідить у кухні, але серце так сильно билося в моїх грудях, що я чула його стукіт у своєму голосі. — Я передумала щодо прогулянки. Мені багато чого ще треба зробити сьогодні». І тоді Дженет втримала посміх, її смішок бісить мене ще дужче, ніж її нудотна посмішка, і сказала: «Але чому, мамо Луїзо, невже у вас такі важливі справи, що ви не можете поїхати з нами в Банґор, після того як ми взяли відгул і приїхали в Деррі, щоб побачити вас?»

Ця жінка не упустить можливості вколоти мене, але я відповідаю їй взаємністю. Я просто змушена це робити тому, що за все своє життя не бачила, щоб одна жінка так часто посміхалася іншій, не випробовуючи бажання вчепитися їй у горло. Але я все-таки відповіла, що мені потрібно вимити підлогу в кухні. «Поглянь-но, — сказала я. — Вона брудна, як диявол!»

«Ха! — вигукнув Гарольд. — Не можу повірити, що ти відправиш нас назад просто так після того, як ми здолали такий шлях, ма».

«Я не переїду в це місце, як далеко б ви не зайшли, — відповіла я, — так що можете викинути цю думку з голови. Я прожила в Деррі тридцять п’ять років, половину свого життя. Усі мої друзі живуть тут, і я не поїду». Вони переглянулися, як переглядаються батьки, коли дитина перестає бути милою, слухняною і впивається їм у хвоста. Дженет, поплескавши мене по плечу, сказала: «Не треба так засмучуватися, мамо Луїзо, ми хочемо, щоб ви наразі лише подивилися». Начебто це всього лише рекламний проспект, і все, що від мене було потрібно, — ввічливість. Щоправда, від її слів у мене трохи відлягло від серця. Я повинна була знати, що вони не можуть змусити мене жити там і навіть не зможуть оплачувати самі моє проживання. Вони розраховували зробити це на гроші містера Чесса — його пенсію й страховку, тому що він помер від виробничої травми. З’ясувалося, що вони вже призначили зустріч на одинадцяту годину, мені лише повинні були показати все й розповісти. Оскільки все це обрушилося на мене одразу, я була перелякана, але мене вражала поблажлива зарозумілість, з якою вони поводилися зі мною, і бісило, що в кожній другій фразі Дженет згадувала про відгул. Очевидний натяк, що відгул вона могла б провести набагато краще, а не витрачати його на поїздку в Деррі для побачення із засмальцьованим старим мішком, який доводиться їй свекрухою.