– А що при цьому ми ризикуємо втратити?
– спитав дядько.

– Корабель з його вантажем.

– І більш нічого?

– Ну, ще ризикуємо шкурою матросів та капітана. Але це не береться до уваги.

– Подивимось - побачимо,- сказав дядько Вінсент, що полюбляв цей трохи незвичний вираз.

– Чого там дивитись - усе й так ясно,- заперечив Джеймс Плейфер.- Ви читали «Трібюн», «Нью-Йорк Геральд», «Таймс», «Інквайрер де Річмонд», «Амерікен-Рев'ю»?

– Десятки разів, племіннику.

– Ви згодні зі мною, що війна у Сполучених Штатах ще довго триватиме?

– Дуже довго.

– Вам відомо, наскільки ця війна зашкодила інтересам Англії й зокрема інтересам Глазго?

– А надто інтересам фірми «Плейфер і К°»,- відповів дядько Вінсент.

– Авжеж, вашим інтересам насамперед,- погодився молодий капітан.

– Я мучуся цим щодня, Джеймсе, і не можу без страху думати про те, яких страхітливих збитків може завдати нам ця війна. Звичайно, наша фірма міцна, племіннику, і вона вистоїть, але ми маємо справу з компаньйонами, які можуть і збанкрутувати. Послав би я до чортів усіх тих американців, байдуже, хто вони - рабовласники чи борці проти рабства!

Хоча з погляду благородних засад гуманізму, яким завжди слід віддавати перевагу над особистими інтересами, Вінсент Плейфер не мав права так говорити, у нього були цілковиті підстави розглядати події лише під кутом зору своєї комерційної вигоди. На товарній біржі Глазго бракувало найважливішого продукту американського експорту. «Бавовняний голод» - якщо вжити яскравий англійський вислів - ставав із кожним днем загрозливішим. Тисячі робітників залишились без діла і жили з милостині. У Глазго було двадцять п'ять тисяч механічних ткацьких верстатів, які перед громадянською війною в Сполучених Штатах виробляли шістсот двадцять п'ять тисяч метрів бавовняної нитки в день, тобто п'ятдесят мільйонів фунтів на рік. Ці цифри дають уявлення про те, як порушилася промислова діяльність міста, коли виникла гостра нестача текстильної сировини. Банкрутства відбувалися чи не щогодини. Всі фабрики закривали виробництво - цілком або почасти. Робітники помирали з голоду.

Саме видовище цього грандіозного лиха і навіяло Джеймсові Плейферу його сміливий задум.

«Я поїду по бавовну,- сказав він собі,- й привезу її, чого б це мені не коштувало».

Та оскільки він був «купцем» - і не меншою мірою, ніж дядько Вінсент!
– то вирішив здійснити свій план у вигляді комерційної оборудки: обміняти товар на товар.

– Ось такий у мене задум, дядьку Вінсенте,- сказав він.

– Подивимось - побачимо, Джеймсе.

– Здійснити його вельми просто. Ми збудуємо корабель великої тоннажності і якомога швидкохідніший.

– Як буде треба, то чого ж - збудуємо.

– Ми навантажимо його зброєю, провіантом та амуніцією.

– Такий товар можна знайти.

– Я візьму на себе командування цим пароплавом. Якщо я зможу випередити в морі будь-який корабель військового флоту Північних штатів, я прорву блокаду одного з південноамериканських портів.

– І ти дорого продаси свій вантаж конфедератам, яким дуже потрібен такий товар,- підхопив дядько.

– А повернуся сюди з вантажем бавовни.

– Яку тобі віддадуть за безцінь...

– Достоту так, дядьку Вінсенте. Отже, ви згодні?

– Згоден. А ти певен, що прорвешся?

– Прорвуся, якщо в мене буде добрий корабель.

– Такий корабель ми тобі збудуємо. А де ти набереш команду?

– О, людей я знайду! Багато мені не треба. Аби корабель міг добре маневрувати, ото й усе. Я не збираюся воювати з флотом Північних штатів, моя мета - не підпускати їхні кораблі близько.

– Ти їх не підпустиш,- твердо пообіцяв дядько Вінсент.- А зараз скажи мені, Джеймсе, в якому місці Американського узбережжя ти хочеш причалити?

– На сьогодні, дядьку, кілька кораблів уже прорвалися крізь блокаду до Нового Орлеана, Уїлмінгтона й Саванни. Я візьму курс прямо на Чарлстон. Жоден англійський корабель ще не зміг пройти крізь ті фарватери, крім «Бермуди». Я піду за її прикладом і якщо моє судно матиме малу осадку, я проведу його там, де кораблі флоту Північних штатів не зможуть мене переслідувати.

– Вся суть у тім,- сказав дядько Вінсент,- що Чарлстон завалений бавовною. її там спалюють - аби спекатись.

– Так,- відповів Джеймс.- До того ж місто обложене майже з усіх боків. Борегарові бракує боєприпасів. Він заплатить за мій товар будь-яку ціну.

– Гаразд, племіннику. І коли ти хотів би вирушити?

– Десь через півроку. Мені потрібні довгі зимові ночі, щоб легше було ховатися.

– Будуть тобі довгі ночі.

– Отже, домовилися, дядьку?

– Домовилися.

– І нікому анічичирк?

– Авжеж, нікому!

Через п'ять місяці після цієї розмови і зійшов на воду із стапелів Келвін-доку пароплав «Дельфін». Тепер вам зрозуміло, чому ніхто до пуття не знав, з якою метою його збудовано.