– О, ти вже мені набрид!
– сердито відрубав Джеймс.- У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.

– Я заберу його у вас зовсім трохи,- відповів Крокстон.- Ще два слова - і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.

– У твого племінника чудовий дядько,- відповів Джеймс Плейфер.

– Ет!
– відказав Крокстон.

– Ти коли-небудь закінчиш чи ні?
– спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.

– Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.

– Та невже?

– Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.

– І що ж він таке, твій племінник?

– П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.

– Так затям собі, Крокстоне - вихователю юнг: «Дельфін» - не школа для шмаркачів.

– Не будемо говорити погано про юнг,- відказав Крокстон.- Один із них став адміралом Нельсоном, а інший - адміралом Франкліном.

– Ну, біс із тобою, приятелю,- відповів Джеймс Плейфер.- Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.

Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові «Дельфіна» і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.

– Ану вище голову!
– сказав він - Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.

– Ні, ні!
– відповів хлопець.- І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди «Дельфіна».

На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття.

Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.

– Вирушай, Джеймсе,- сказав він молодому капітанові.- Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.

Після цих повчальних слів, запозичених із «Посібника для негоціантів», дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?

У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:

– Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!

Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.

– Як там тиск пари?
– спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.

– Нормальний, капітане,- відповів містер Метью.

– От і гаразд. Віддайте швартови.

Необхідний маневр зразу виконали. Гвинти прийшли в рух. «Дельфін» здригнувся, зрушив з місця, пройшов між кораблями, що стояли в порту на якорі, й незабаром зник з-перед очей натовпу, який вітав його останніми «ура».

По річищу Клайду пройшли без особливих труднощів. Можна сказати, що русло цієї річки рукотворне і створила його рука хазяїна. Завдяки роботі землечерпалок та постійній очистці її глибина за останні півсотні років досягла п'ятнадцяти футів, а ширина між набережними міста збільшилася втричі. Незабаром ліс щогл і труб сховався за туманом і димом. Дзенькіт молотів у ливарнях та стукіт сокир на будовах завмер у далечині. Проминули селище Партік, і тепер замість заводів по берегах тяглися сільські будинки, вілли, маєтки. Раз у раз зменшуючи оберти своєї парової машини, «Дельфін» петляв між дамбами, які утримують річку в берегах. Фарватер там місцями дуже вузький, але це не така вже незручність, бо для судноплавної річки куди більше важить глибина, ніж ширина. Біля стерна стояв один із найкращих лоцманів Ірландського моря; він упевнено вів пароплав між плавучих бакенів, кам'яних стовпів та куп каміння, що позначали фарватер,;- на кожному такому знакові було встановлено ліхтар. Залишилося позаду й містечко Ренфру. Далі потяглися Кілпатрікські пагорби, і Клайд поширшав, виходячи в затоку Баулінга, від якої починається канал, що з'єднує водним шляхом Едінбург і Глазго.

Нарешті з'явився огорнутий туманом силует Дамбартонського замку, здіймаючись угору на чотириста футів, потім на хвилях, які розходились від «Дельфіна», затанцювали кораблі на рейді Порту-Глазго. Ще через кілька миль проминули і Грінок, батьківщину Джеймса Уатта. На той час «Дельфін» уже доплив до гирла Клайду і був на вході до затоки, через яку він переносить свої води у Північний канал. Там на пароплав накотилися перші морські хвилі.

Потім пройшли попід мальовничими берегами острова Арран, обігнули мис Кентайр, що виступає в канал, мали нагоду роздивитися острів Ретлін, а тоді лоцман пересів у шлюпку й повеслував до свого невеличкого катера, що погойдувався на хвилях у відкритому морі. «Дельфін» перейшов під команду свого капітана і взяв курс до північного узбережжя Ірландії. То був морський шлях, яким користувалося не так багато кораблів, і скоро останні клапті Європейського суходолу зникли з очей. Пароплав, один-однісінький, вийшов у відкритий океан.

«Дельфін» мав добру команду. То були не військові моряки, не абордажні матроси, а люди, які вправно виконували обов'язки, необхідні під. час маневрів. А це все, що було треба «Дельфінові». Ті хлопці були народ відчайдушний, але кожен більш або менш мав у собі жилку купця. Вони прагнули не слави, а багатства і не збиралися воювати за прапор, який майорів над їхнім кораблем. Не мали вони й вимпелів, що їх гордо підіймають під гарматні постріли. А втім, уся артилерія «Дельфіна» складалася з двох маленьких мортир, що годилися лише подавати сигнали.