Оснащення «Дельфіна» не забрало багато часу - власне, він був уже оснащений, лишалося тільки доробити дещо. На ньому поставили три щогли - хоча потреби в них по суті не було. Корабель мав відриватися од крейсерів військового флоту Північних штатів завдяки своїй потужній паровій машині, а не розраховуючи на силу вітру. Та й розраховувати на машину було надійніше, ніж на вітер.

Наприкінці вересня «Дельфін» ввійшов у затоку, куди впадав Клайд, і там відбулися його випробування. Важко сказати, хто був більше задоволений своїм кораблем - його конструктор чи капітан. Новий пароплав мав справді чудовий хід, і лаг [1] показував сімнадцять миль [2] на годину - такої швидкості досі не розвивав жодний з англійських, французьких чи американських кораблів. Безперечно, що «Дельфін» виграв би перегони у змаганні з найшвидко-хіднішими тогочасними суднами.

25 грудня «Дельфін» причалив до пароплавної пристані, трохи нижче мосту Глазго-брідж, останнього, що перетинає Клайд перед його впадінням у затоку! Там на молі були складені величезні запаси амуніції, зброї та провіанту, які швидко завантажили до трюмів пароплава. Природа вантажу ясно свідчила, для чого призначено корабель, і фірма Вінсента Плейфера не змогла далі приховувати свою таємницю. Втім, «Дельфін» не збирався баритись із виходом у море, та й жодного американського військового корабля не було помічено в англійських водах. До того ж настав час набирати команду, і зберігати мовчанку про призначення судна стало просто неможливо. Ніхто не вербує матроса, не пояснивши, які обов'язки йому доведеться виконувати. Кінець кінцем, ішлося про неабиякий ризик, а коли людина збирається ризикувати своєю шкурою, вона завжди хоче знати, які небезпеки на неї чигають і чому вона повинна на них наражатися.

Та перспектива ризику не злякала нікого. Платню давали добру, а в разі успіху операції кожному пообіцяли ще й певну частку від прибутків. Тому матроси приходили юрмами - і найдосвідченіші. Джеймс Плейфер мав один тільки клопіт - відібрати кращих серед найкращих. А відбирати він умів, і через добу в списках команди «Дельфіна» було вже тридцять матросів, які зробили б честь яхті її величності королеви британської.

Відплиття призначили на 3 січня, але вже 31 грудня «Дельфін» був готовий вийти в море. Його трюми ломилися від амуніції та провіанту, а вугільні ями - від вугілля. Ніщо більше не затримувало його в порту.

2 січня шкіпер востаннє оглядав свій корабель доскіпливим капітанським оком, коли в отворі, з якого спускався трап, з'явився незнайомець і сказав, що хоче говорити з капітаном. Один із матросів провів його на ют.

То був здоровенний чолов'яга, широкоплечий, з рум'яними щоками - награний тупуватий вираз обличчя погано приховував веселе лукавство його вдачі. Мабуть, він був не дуже обізнаний з морськими звичаями, бо озирався навкруг себе з виглядом людини, що їй Нечасто доводилося ступати на палубу корабля. І водночас намагався вдати із себе морського вовка, поглядаючи на такелаж очима знавця та йдучи перевальцем, як ходять матроси.

Коли його підвели до капітана, він подивився на нього пильним поглядом і спитав:

– Ви капітан Джеймс Плейфер?

– Так, це я,- відповів шкіпер.- Навіщо я тобі потрібен?

– Найміть мене матросом на ваш корабель.

– Вакансій більше у мене нема. Я вже набрав команду.

– О, одна зайва людина вам не завадить. Навпаки.

– Ти так думаєш?
– мовив Джеймс Плейфер, глянувши співрозмовникові просто у вічі.

– Я цього певен,- відповів матрос.

– А хто ти, власне, такий?
– спитав капітан.

– Моряк, бувалий у бувальцях, відчайдух і хлопець, на якого можна покластися. Пара дужих рук, які я маю честь запропонувати вам, згодяться та ще й як згодяться на борту корабля.

– Але «Дельфін» - не єдиний корабель у порту, а Джеймс Плейфер - не один на світі капітан. Чому ти прийшов саме сюди?

– Бо я хочу служити тільки на «Дельфіні» й лише під орудою капітана Джеймса Плейфера.

– Твої послуги мені не потрібні.

– Чоловік дужий завжди стане в пригоді, а якщо хочете випробувати мою силу, зведіть мене з трьома-чотирма найміцнішими хлопцями з вашої команди, я готовий.

– Ач який швидкий!
– відповів Джеймс Плейфер.- А звуть тебе як?

– Крокстон, ваш слуга покірний.

Капітан відступив на кілька кроків назад, щоб ліпше роздивитися цього геркулеса, який так зухвало набивався йому в матроси. Постава, тіло, весь вигляд незнайомця аж ніяк не спростовували його слів. Відчувалося, що він справді наділений від природи великою фізичною силою і що відваги йому теж не позичати.

– Де ти плавав?
– спитав Джеймс Плейфер.

– Скрізь потроху.

– А ти знаєш, з якою метою вирушає в море «Дельфін»?

– Знаю, і саме це мене до вас привело.

– Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.

Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.

– Ти хіба не чув,- що я тобі сказав?
– спитав капітан.

– Чув,- відповів матрос- Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.