— Аякже, я ще й напався був на нього. «Що це з вашою головою, Віллі? — питаю. — Чи то не ведмідь грізлі здер із неї чуприну?» Бо на голові в нього було справжнє посміховисько. То хто ж це пройшовся по ній газонокосаркою? Отой гаспид Кел?

— Еге ж. А ви не бачили: хтось зустрівся з Вільямом Смітом і повів його звідси?

— Мою увагу якраз відвернули. Зненацька підійшло по квитки аж шість чоловік, одразу шість! А коли я визирнув знову, містера Сміта, цебто Віллі, вже не було. А чого ви питаєте?

Плечі мої безсило поникли. Певне, й на обличчі відбилося розчарування. І Шейпшейд утішливо заторохтів, обдаючи мене крізь отвір у заскленому віконці каси м'ятним духом таблеток «Сен-Сен».

— А знаєте, хто сьогодні на нашому побитому міллю сріблястому екрані зразка тисяча дев'ятсот двадцять другого року? Дуглас Фербенкс! «Чорний пірат». Ліліан Гіш! «Зламані паростки». Лон Чані! Хто міг із ним зрівнятися? «Привид в опері».

— О боже, містере Шейпшейд, це ж усе німі фільми!

— То й що? У двадцять восьмому році ви на це не зважали? Чим більше звуку, тим менше кіно! Безмовні статуї, але як грали! Тільки уста ворушились, а ви забували про все. Отож на цих останніх вечірніх сеансах у нас пануватиме мовчання, згодні? Жодного звуку, гаразд? Мовчання й рухи — десять метрів завширшки, міміка й жести — шість метрів заввишки. Німотні привиди. Безсловесні пірати. Химери й горбані, яких не чути за шумом вітру та дощу, і за них говорить орган. Ну як? Повно вільних місць. Заходьте.

Він ударив по мідному важелю компостера.

Машина клацнула й викинула мені новісінький оранжевий квиток.

— Гаразд. — Я взяв квитка й поглянув в обличчя цьому старому чоловікові, що сорок років не бачив сонячного світла, до нестями любив кіно і незмінно віддавав перевагу «Сріблястому екрану» перед Британською енциклопедією. В очах його світилася сліпа любов до тіней минулого на давніх кіноафішах.

— А що ж… — почав був я.

Та Шейпшейд уже здогадався і, потішений цим, урвав мене:

— Що буде зі мною завтра, коли вони знесуть мій кінотеатр? Дарма, не треба журитись! Я маю прихисток. І мої фільми теж, усі три сотні коробок, що лежать тим часом у будці нагорі. Та скоро за милю на південь звідси, на узбережжі, буде такий собі підвальчик, де я крутитиму свої фільми й посміюватимусь.

— У Констанс Реттіген? — вигукнув я. — Та я ж не раз бачив пізно вночі дивне мерехтливе світло у її підвальному вікні або ж нагорі, у вітальні. Виходить, то були ви?

— А хто ж іще? — засяяв Шейпшейд. — Ось уже багато років після останнього сеансу тут я трюхикаю пляжем з десятком кілограмів кіноплівки під кожною пахвою. Цілими днями вона спить, цебто Констанс, а потім цілими ночами дивиться зі мною фільми й гризе хрустку кукурудзу — отака вона, Констанс Реттіген, — і ми сидимо, тримаючись за руки, наче двоє схиблених дітлахів, обкрадаємо фільмосховища й часом плачемо, та так, що за слізьми й не видно, як перемотувати плівку.

Я подивився на піщаний берег поза фасадом кінотеатру і несамохіть побачив, як містер Шейпшейд тюпає поночі понад морем, несучи з собою хрустку кукурудзу й Мері Пікфорд, льодяники й Тома Мікса, — туди, до палацу стародавньої цариці, щоб бути її сумирним закоханцем у мигтінні незліченних часток світла й тіні, з яких на чарівному екрані виникає така сама безліч сходів і заходів сонця.

А потім побачив, як перед самим світанком Шейпшейд дивиться на Констанс Реттіген, що біжить голісінька до моря, — так казали люди, — поринає в холодні солоні хвилі, тоді виринає з цілющими водоростями в рівних білих зубах і велично заплітає коси; а тим часом Шейпшейд у світлі перших променів сонця шкандибає додому, сп'янілий від спогадів, мугикаючи собі під ніс акорди чудодійного «Верлітцера», [21] що басовито бринять у його єстві, серці, душі й на щасливих устах.

— Слухайте. — Він увесь подався вперед, неначе Ернест Тізігер у темних переходах «Лиховісного старого дому» чи грізний Доктор Преторіус у «Нареченій Франкенштейна». — А ви коли-небудь дивилися фільм з того боку екрана? Ні? То підніміться сьогодні ввечері на сцену і зайдіть за екран. Яке враження! Мовби опиняєшся у фантастичному кабінеті доктора Калігарі. Повік мені дякуватимете.

Я потиснув йому руку й аж прикипів до неї очима.

— Боже мій! — вигукнув зачудовано. — Та вона ж точнісінько як ота лапа, що простяглась із темряви з-за книжкових полиць у «Коті й канарці» і потягла геть адвоката, перш ніж він устиг прочитати духівницю!

Шейпшейд поглянув на свою руку, що лежала в моїй, і знов аж засяяв.

— Ну ви ж таки й меткий хлопчина!

— Прагну цього, містере Шейпшейд, — сказав я. — Чимдуж прагну.

В темній залі я майже наосліп добувся проходом до просценіуму, а там намацав мідний поручень і, мало не загримівши зі східців, піднявся на завжди оповиту нічним мороком сцену, тоді бочком прослизнув за екран і звів очі на величезні привиди на полотні.

Атож, то були справжні привиди — височенні, бліді, з чорними западинами очей, примарні тіні минулого, що вигиналися перед моїм навскісним зором, мов підталі карамельні палички, жестикулювали й безгучно ворушили губами серед тиші, ніби дожидаючи, поки заграє орган, який ще мовчав.