Чи купував колись хто ці своєрідні ювелірні вироби, я також не знав. І ніколи не бачив, щоб хтось навпомацки заходив туди чи впевнено виходив із дверей з прояснілим поглядом. Та й штора на тому вікні протягом минулого року піднімалась усього раз чи два на місяць.

Роздивляючись на ту вітрину, я думав собі: «Дивовижні очі, чи бачите ви зниклих канарок? Куди вони згинули?»

А потім: «Пильнуйте за моїм помешканням, гаразд? Не спіть уночі. Погода може змінитися. Може піти дощ. До мого порога можуть прибитися якісь тіні. Добре пильнуйте, прошу вас, і все запам'ятовуйте».

Та блискучі скляні кульки, товариші давніх ігор на шкільному подвір'ї, і не кліпнули у відповідь.

Аж раптом із темряви за вікном вихопилася рука і магічним порухом спустила перед очима завісу.

Мабуть, той скловар не хотів, щоб я дивився на створені ним очі.

Чи, може, злякався, що я вийму одне власне око і зайду до нього вставити нове.

Покупець! Я ж міг зіпсувати його бездоганну репутацію. Десять років мороки зі склом — і жодного проданого виробу.

І мені чомусь подумалося про інше: чи не продає він і купальні костюми зразка 1910 року?

Повернувшись до своєї кімнати, я визирнув у вікно.

Штора навпроти знов була піднята: перед вітриною вже не стояла інквізиція в моїй особі.

Очі блищали й чекали, що буде.

Що вони побачать цієї ночі?

«З нічого весь тремтиш…»

Я миттю прокинувся.

— Що? — мовив до темної стелі.

Це ж, здається, слова леді Макбет?

З нічого весь тремтиш.

Боятися ніч'oго без причини.

І мусити зоставатись із тим нічим аж до світання.

Я прислухався.

Чи то туман торгає мої двері? Чи то імла заповзає в замкову шпарину? Чи, може, отой незвичайний, спрямований в одне місце дощ лопотить по маті за порогом, лишаючи по собі жмутки водоростей?

Піти й поглянути я боявся.

Я розплющив очі. Подививсь у бік коридорчика, що вів до крихітної кухоньки й ще меншої ванної.

Учора ввечері я почепив на ріжок дверей старий і подертий білий купальний халат.

Але тепер то був уже не халат. Без окулярів, які лежали на підлозі біля канапи, мої очі бачили тільки те, що могли, а практично нічого, і халат… обернувся на щось інше.

То було Страховище.

Коли п'ятирічним хлопчаком я жив з батьками на сході, в Іллінойсі, мені доводилось уночі йти до вбиральні нагорі темними сходами, і, якщо над ними не світила маленька тьмяна лампочка, там, на вершечку сходів, завжди чатувало Страховище. Іноді мати забувала ввімкнути ту лампочку, і я плентав сходами, з усіх сил стримуючись, щоб не поглянути нагору. Але щоразу тремтів зі страху і зрештою таки поглядав. І Страховище було там, озиваючись гуком чорних поїздів, що мчали десь нічною околицею, і спомином про жалобні процесії, які проводжали в останню путь милих двоюрідних братиків чи дядьків. Що далі я ріс, то довші ставали ті процесії. Мені виповнилося сім, а тоді вісім і дев'ять, і за цей час померли ще кілька моїх тіток, помер і дідусь, і я бачив їх мертвих серед квітів у вітальнях чи в трунах, що їх потім спускали в землю в сусідстві з десятками інших незабутніх родичів, і в ті ночі поїзди не знати чому гучали дужче, і то була смерть, то було Страховище, безформне й невиразне, сама ніч та зорі, і ось воно чекає на мене, підстерігає мене, а я стою внизу біля сходів і…

Раптом скрикую.

Бо тепер Страховище висить отам, на дверях, де потопають у темряві коридор, кухонька й ванна.

Хвалити бога, подумав я, що великі червоні трамваї не ганяють о такій пізній порі своєю колією, всього за квартал звідси, й не звучать їхні лиховісні сигнали.

«Страховище, згинь», — подумки звелів я.

Страховище не згинуло.

— Страховище, — промовив я до невиразного видива на дверях, — я ж знаю, що то не ти. Ти — ніщо. Ти мій старий пляжний халат.

Біда була в тому, що я його як слід не бачив.

Якби мені дотягтися до окулярів, подумав я, надіти їх і підхопитись на ноги…

Якби рука моя не тремтіла так, що я не міг навіть сягнути нею вниз, аби намацати окуляри.

Я лежав, і мені було вісім років, потім сім, п'ять, чотири, і я все меншав, меншав і меншав, а Страховище на дверях тим часом дедалі більшало, витягалось і ставало все жаскіше.

Я боявся й оком змигнути. Боявся, що навіть від цього найменшого поруху Страховище нечутно посуне від дверей і…

Нечутно торкнеться моїх ніг.

— А-а-а! — закричав хтось.

Бо в будці по той бік вулиці задзвонив телефон.

Я міцно заплющив очі.

«Замовкни! — подумки благав я. — Ти розбудиш Страховище».

Телефон дзвонив. О четвертій ранку. О четвертій! Боже ти мій. Хто б це…

Пег? Загубилася в мексіканських підземних печерах? Пропала?

Телефон дзвонив.

Крамлі? З актом розтину, який мені несила слухати?

Телефон дзвонив.

Чи голос, в якому вчувається холодний дощ, темрява ночі й різкий спиртний дух, — голос, що шаленіє серед грози й крає душу плачем по жахливих лиходійствах, наче пронизливий виск великого червоного трамвая на повороті?