Фон Вульков витяг шию.

— Ваше щастя. Бо ми маємо дешевий проект, за яким Неціг залишається зовсім осторонь. То ж подбайте про те, щоб ваші колеги порозумнішали. Тоді ви зможете подавати струм до маєтку Квіцін.

— Цього магістрат не хоче, — Дідеріх рухом попросив поблажливості. — Місто має на цьому збитки, а пан фон Квіцін нам не платить податків… Але тепер я радник, і як націоналіст…

— Цього я не допущу! Інакше мій кузен пан фон Квіцін просто збудує для себе електричну станцію, це йому коштуватиме дешево — ви що собі думаєте, до нього міністри приїздять полювати. І тоді він понизить ціни і в самому Нецігу.

Дідеріх випростався.

— Я маю твердий намір, пане президенте, на лихо всім ворогам, високо тримати в Нецігу прапор націоналізму. — Потім, стишивши голос: — Одного ворога, і вельми небезпечного, авжеж, ми можемо позбутися: це старий Клюзінг із Гаузенфельда.

— Клюзінг? — Вульков зневажливо посміхнувся. — Та я з нього мотуззя сукаю. Він постачає папір для окружних газет.

— А може, він постачає ще більше паперу недобромисним газетам? Це, пробачте, пане президенте, мені відомо краще.

— «Нецігська газета» в націоналістичному відношенні стала тепер надійнішою.

— Але якраз, — Дідеріх значуще кивнув головою, — з того дня, коли старий Клюзінг запропонував мені постачати частину паперу. Гаузенфельд начебто обтяжений замовленнями. Він, звичайно, боїться, щоб я не став учасником якоїсь конкуруючої націоналістичної газети. А може, він боявся також, — багатозначна пауза, — що пан президент з більшою охотою замовлятиме папір для окружних газет у фабриканта-націоналіста.

— Значить, ви тепер постачальник «Нецігської газети»?

— Ніколи, пане президенте, я не зречуся своїх поглядів настільки, щоб постачати папір для газети, поки в неї вкладені гроші вільнодумних.

— Чудово. — Вульков уперся кулаками в стегна. — Все зрозуміло. Ви хочете здобути і всю «Нецігську газету», і окружні газети. Певно, постачати папір і для мого управління? Що ж, крім цього, ще?

І Дідеріх діловито:

— Пане президенте, я не Клюзінг: на крамолі я не наживаюсь. Якби ви, пане президенте, захотіли підтримати моє підприємство і як голова Біблійного товариства, наважуся сказати, справа націоналізму тільки виграла б.

— Чудово, — повторив Вульков, підморгуючи.

Дідеріх відкрив останнього козира:

— Пане президенте! За хазяйнування Клюзінга Гаузенфельд став розплідником крамоли. З його восьмисот робітників нема жодного, який віддав би свій голос не за соціал-демократа.

— Ну, а у вас?

Дідеріх ударив себе в груди.

— Бог свідок, що я краще сьогодні ж закрию свою крамничку і піду з родиною по хатах, ніж допущу в себе хоч одного невірнопідданого.

— Дуже похвальні погляди, — сказав Вульков.

Дідеріх подивився на нього ясним поглядом:

— Я приймаю на роботу лише тих, які відбули військову службу, сорок моїх робітників брали участь у війні. Молодих я зовсім не беру, відколи сталася та історія з робітником, якого, як зволили висловитися його величність, вартовий убив на полі честі, після того, як цей суб’єкт зі своєю нареченою за моїми лантухами з ганчір’ям…

Вульков рухом спинив його.

— Це вже ваша справа, докторчику!

Але Дідеріх не здався.

— Під моїм ганчір’ям я не припущу крамоли. З вашим ганчір’ям — я хочу сказати: в політиці — інша справа. Там крамола може придатися нам, щоб за її допомогою із вільнодумного ганчір’я зробити монархічний папір. — І він надав своєму обличчю багатозначного виразу.

Вульков, очевидно, не був здивований, він зловісно посміхнувся:

— Докторчику, я теж не з лопуцька. Кажіть, на яких умовах ви злигалися з вашим механіком?

Дідеріх захитався, а Вульков вів далі:

— Це теж старий служака, га, пане раднику?

Дідеріх проковтнув слину, він бачив, що крутити хвостом далі нема чого.

— Пане президенте, — рішуче сказав він, а далі тихо і поквапливо. — Цей чоловік хоче попасти до рейхстагу, і, з точки зору націоналізму, він кращий за Гейтейфеля. Тому що, по-перше, багато вільнодумних від страху перейде до націоналістів, а по-друге, коли Наполеон Фішер буде обраний, ми будемо мати в Нецігу пам’ятник кайзерові Вільгельму Першому. У мене є письмова угода.

Він розгорнув перед президентом аркуш паперу. Вульков прочитав, потім підвівся, відкинув ногою стільця і, димлячи сигарою, заходив по кімнаті.

— Отже, Кюлеман скоро дасть дуба і на його півмільйона місто збудує не притулок для немовлят, а пам’ятник Вільгельмові Першому. — Він зупинився. — Намотайте собі на вуса, мій любий, це у ваших кровних інтересах! Якщо кінець кінцем Неціг матиме соціал-демократа в рейхстагу і не матиме пам’ятника, вам доведеться розмовляти зі мною. Я з вас котлету зроблю! Я вас так посічу, що вас навіть у притулок для немовлят не приймуть!