І Дідеріх справді підвищив голос, що примусило Вулькова обернутися.

— Ви досі тут? — спитав він.

І Дідеріх, знову завмираючи:

— Пане президенте…

— Що вам треба? Я взагалі вас не знаю. Ніколи ніяких переговорів я з вами не провадив.

— Пане президенте, в інтересах націоналізму…

— Я з земельними спекулянтами не знаюся. Продайте вашу ділянку, і якнайшвидше, а там поговоримо.

Дідеріх, пополотнівши, з таким почуттям, ніби його розчавлюють на стінці:

— Тоді наші умови зберігатимуть чинність? Орден? Натяк Клюзінгові? Почесне головування?

Вульков зробив гримасу.

— Про мене хай і так. Але продати негайно!

Дідеріх насилу звів подих.

— Я принесу цю жертву! — проголосив він. — Бо найвище, що є у вірнопідданого — його вірнопідданчі погляди, — повинне бути поза всяким сумнівом!

— Так, так, — сказав Вульков, і Дідеріх пішов, гордий своїм почесним відступом, хоч і пригнічений свідомістю того, що президент терпить його як спільника не набагато охочіше, ніж він сам свого механіка.

У вітальні він застав Еммі і Магду в цілковитій самотності; вони гортали сторінки якогось розкішного видання. Гості вже розійшлися і пані фон Вульков також покинула сестер Геслінг, бо їй треба було причепуритися для вечора у полковниці фон Гаффке.

— Моя розмова з президентом завершилася цілком задовільно для обох сторін, — заявив Дідеріх; а вже на вулиці додав: — Тут лише й починаєш розуміти, що воно значить, коли переговори провадять двоє лояльних людей. В нинішньому діловому світі цього вже не знають.

Еммі, також дуже збуджена, заявила, що буде вчитися верхової їзди.

— Якщо я дам тобі грошей, — сказав Дідеріх, але тільки для годиться, бо пишався Еммі. — У лейтенанта фон Бріцена, здається, є сестри? — зауважив він. — Тобі слід було б познайомитися з ними і подбати про запрошення для нас на наступний вечір у полковниці. — По той бік вулиці саме проходив полковник. Дідеріх довго дивився йому вслід. — Я добре знаю, — сказав він, — оглядатися непристойно, але ж військовий мундир — це найвище в житті, він притягує, як магніт.

Проте розмова з Вульковом лише додала йому клопотів. Конкретному зобов’язанню — продати будинок — він міг, протиставити тільки надії і види: непевні види, занадто сміливі надії…

Стояли морози. У неділю, коли вже сутеніло, Дідеріх пішов до міського парку і на безлюдній стежці зустрівся з Вольфгангом Буком.

— Я, нарешті, наважив, — заявив Бук. — Я йду на сцену.

— А ваша кар’єра? Ваш шлюб?

— Я спробував стати на цей шлях, але сцена все ж таки вабить сильніше. Там менше грають комедію, чесніше ставляться до справи. І жінки там красивіші.

— Ну, це нерозважно! — відповів Дідеріх.

Одначе Бук не жартував.

— Я мушу признатися, що чутка про нас із Густою забавила мене. З другого боку, хоч яка ця чутка й безглузда, а дівчина страждає через неї, я не можу її далі компрометувати.

Дідеріх скоса кинув на нього допитливий погляд, бо йому здавалося, що Бук скористався цією чуткою як приводом для того, щоб одійти від Густи.

— Я сподіваюся, ви подумали про наслідки цього вчинку? — суворо зауважив він. — Тепер її, звичайно, не так скоро й інший візьме. Для цього треба до біса багато лицарства.

Бук погодився з цим.

— Для справді сучасної людини, з широким розмахом, — значуще сказав він, — повинно бути особливим задоволенням за таких умов піднести дівчину до себе і заступитися за неї. В даному разі, беручи до уваги гроші, поза всяким сумнівом, благородство здобуде перемогу. Пригадайте-но божий суд у «Лоенгріні».

— При чому тут «Лоенгрін»?

Бук не відповів; вони вже підійшли до Саксонських воріт, і він почав нервувати.

— Ви зайдете зі мною? — спитав він.

— Куди?

— Сюди, на Швейніхенштрасе, 77. Я ж повинен їй це сказати, ви, мабуть, могли б…

Тут Дідеріх свиснув крізь зуби.

— Ну, знаєте… Ви ще їй нічого не сказали? Ви спочатку роздзвонюєте це по всьому місту? Справа ваша, мій любий, але мене ви не вплутуйте, я не звик повідомляти чужих наречених про те, що молоді зрікаються їх.

— Зробіть цього разу виняток, — попросив Бук. — У житті я не терплю сцен.

— У мене є принципи, — сказав Дідеріх.

Бук пішов на поступки: