— Я знаю, любий докторе, що ваш час належить поважним обов’язкам і що ви офіруєте ним заради нас і нашої легкої, я б сказала, занадто легкої розмови. Мій чоловік чекає на вас, ходімте.

Приклавши пальця до уст, вона пішла вперед коридором, через порожній передпокій… Тихенько постукала. Відповіді не було, і вона боязко подивилася на Дідеріха, який також зніяковів.

— Оттохен, — сказала вона, ніжно притулившися до замкнених дверей.

Кілька секунд вони прислухалися, потім грізний бас прогримів ізсередини:

— Ніяких Оттохенів! Скажи своїм дурням, щоб хлистали чай без мене!

— Він такий заклопотаний справами, — прошепотіла пані фон Вульков, трохи бліднучи. — Боротьба з недобромисними елементами підриває його здоров’я… На жаль, обов’язки господині кличуть мене до моїх гостей, лакей доповість про вас. — І вона спурхнула геть.

Дідеріх довго й марно чекав на лакея. Нарешті з’явився дог Вулькова; величезний і гордий, пройшов він повз Дідеріха і почав дряпатися в двері. Відразу ж ізсередини пролунало: «Шнапс! Сюди!» — після чого пес відчинив двері. Він забув їх зачинити, то ж Дідеріх також дозволив собі прослизнути до покою. Вульков сидів у хмарі диму біля письмового стола, повернувши до дверей свою широченну спину.

— Добридень, пане президенте, — уклонившись, сказав Дідеріх.

— Ти теж уже навчився балакати, Шнапс? — запитав Вульков, не обертаючись. Він склав якийсь папір, повільно закурив нову сигару…

«От зараз», — подумав Дідеріх. Але Вульков знову почав писати. Цікавість до Дідеріха виявляв тільки собака. Очевидно, він уважав, що гість тут ще менш доречний, ніж у вітальні, його зневага перейшла у ворожість: вишкіривши зуби, пес обнюхував Дідеріхові штани, — якщо це ще взагалі можна було назвати обнюхуванням. Дідеріх нечутно, як тільки міг, переступав з ноги на ногу, а дог гарчав грізно, але тихо, знаючи добре, що більшого не сміє дозволити собі за приявності хазяїна. Нарешті Дідеріхові пощастило поставити між собою і своїм ворогом стільця, вчепившися за якого, він тепер і крутився то повільніше, то швидше, весь час на сторожі перед стрибками Шнапса. Якось Вульков повернув голову, і Дідеріхові здалося, що він посміхається. Нарешті собаці гра набридла, він підійшов до хазяїна і почав лащитися, потім ліг коло ніг, кидаючи сміливі погляди мисливця на Дідеріха, який втирав піт з лоба.

«Підла тварюка!» — подумав Дідеріх, і зненацька все в ньому заклекотіло. Від обурення і гіркого диму йому забило дух і, стримуючи кашель, він думав: «Хто я такий, щоб дозволити так глузувати із себе? Мій останній мастильник не стерпів би цього від мене. Я — доктор! Я — радник! Цей неотесаний мужлай потребує мене більше, ніж я його!» Все, пов’язане із сьогоднішнім візитом, стало перед ним тепер у якнайгіршому світлі. З нього сміялися, це щеня, лейтенант, ляскав його по спині! Ці солдафони і вельможні гиндички весь час балакали про свої безглузді справи, а він сидів як дурень! «А хто годує цю нахабну голоту? Ми!» Його погляди, його почуття — все раптом розпалося в Дідеріхових грудях, і з уламків бурхливо вирвалося полум’я ненависті. «Шкуродери! Шабле-бряжчателі! Чванлива наволоч!.. Коли ми покінчимо з усією бандою…» Кулаки стискалися самі собою, в нападі німої люті він бачив усе поваленим, розвіяним: керманичів, армію, чиновництво, всіх носіїв влади і її саму, владу! Владу, яка топче нас і чиї копита ми цілуємо! Проти якої ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула!.. Зі стіни напроти, з-за сизих хмар диму, дивилося її бліде обличчя, залізне, визвірене, блискаюче. Дідеріх у несамовитому самозабутті підняв кулака.

Але тут загарчав пес, а з-під Вулькова пролунав громовий шум, довгий гуркотливий тріск — і Дідеріх злякався. Він не міг зрозуміти, що це був за припадок. Будова ладу, знову споруджена в його грудях, уже тільки ледве-ледве стрясалася. Пан урядовий президент заклопотаний важливими державними справами. Треба дочекатися, поки він зверне увагу на тебе, а потім виявити свої добромисні погляди і налагодити свої справи…

— Ну, докторчику? — сказав пан фон Вульков, обертаючись разом із стільцем. — Що у вас нового? Ви стаєте справжнім державним мужем. Сідайте-но на це почесне місце.

— Тішу себе надією, — пробелькотів Дідеріх. — Дечого я вже домігся для справи націоналізму.

Вульков пустив йому густу цівку диму прямо в ніс, потім наблизив до нього своє вилицювате обличчя із жвавими цинічними очима.

— По-перше, ви допевнилися того, докторчику, що попали в радники. Яким чином, цього ми не будемо торкатися. В усякому разі для вас це було не зайве, бо ваша фабрика, кажуть, ледве животіє.

Дідеріх здригнувся, а фон Вульков розкотисто засміявся.

— Облиште! Ви своя людина. Як ви гадаєте, що це я тут писав?

Великий аркуш паперу зник під лапою, яку він поклав на нього.

— Я прошу у міністра дрібничку для одного доктора Геслінга в нагороду за його заслуги в справі поширення добромисних поглядів у Нецігу… Ви цього від мене, мабуть, не чекали? — додав він.

Дідеріх, засліплений і ніби здурілий від радості, уклонявся, як накручений, зі свого стільця.

— Я, справді, не знаю, — пробелькотів він. — Мої скромні заслуги…

— Всякий початок важкий, — сказав фон Вульков. — Та й це тільки маленьке заохочення. Ваша промова на процесі Лауера була непогана. Ну, а ваша «слава» його величності під час дебатів про каналізацію зовсім сполохала антимонархічну пресу. Вже у трьох містах завдяки цьому порушені справи про образливі вихватки на адресу його величності. То ж ми повинні вам подякувати.

Дідеріх вигукнув:

— Найвища нагорода для мене в тому, що моє скромне просте ім’я згадується з «Локаль-Анцейгері» і потрапило перед найясніші очі!

— Ну, беріть сигару, — закінчив Вульков, і Дідеріх зрозумів, що тепер почнеться ділова розмова. Ще в розпалі високих почуттів у нього виникла підозра, чи не має ласка фон Вулькова якоїсь особливої причини. Намацуючи грунт, він сказав:

— Місто, напевне, все ж таки відпустить кошти на будівництво залізничної колії до Раценгаузена.