— Хто зна, — сказав він. — Що ви кохаєте свого Бука — в це я вже більше не вірю.

— Ні, кохаю! — поквапливо вигукнула Густа. І відразу ж запитала: — А це що таке?

Дідеріх пояснив:

— Це промивальний шаплик, жолобами проганяється ганчір’я; гудзики і таке інше лишається, як бачите. Робітники, звичайно, знову не прибрали.

Вона кінчиком парасолі покопирсала в купі; він додав:

— За рік у нас назбирується кілька мішків покидьків.

— А це що? — запитала Густа, швидко схопивши щось блискуче.

Дідеріх широко розплющив очі.

— Діамантова шпінка! — Вона підняла її до світла. — І навіть справжня! Якщо ви часто знаходите такі речі, то ваше підприємство не таке вже невигідне!

— Доведеться її віддати! — нерішуче сказав Дідеріх.

Вона засміялася.

— А кому? Адже покидьки належать вам.

Він теж засміявся.

— Але не діаманти. Ми дізнаємося, хто приставив цю партію.

Густа подивилася на нього спідлоба.

— А ви великий дурень! — сказала вона.

Він відповів переконано:

— Ні! Я просто чесна людина.

На це вона тільки знизала плечима, а потім скинула рукавичку і приклала діамантову шпінку до мізинця.

— Її треба вставити в перстень! — вигукнула вона, наче пройнята раптовою думкою, поринула в споглядання своєї руки і зітхнула: — Ну, хай її знайде хто інший! — і несподівано кинула шпінку назад до ганчір’я.

— Ви збожеволіли! — Дідеріх нахилився і, не зразу побачивши діамант, сопучи опустився навколішки, поквапливо розкидав ганчір’я. — Ну, дякувати богові! — Він простяг їй діамант; але Густа не взяла його.

Хай він краще попаде робітникові, який уранці перший побачить його. Він уже покладе його собі до кишені, можете бути певні, він не такий дурний.

— Я теж, — мовив Дідеріх. — Напевне, його просто викинули б. За таких обставин я можу не вважати за некоректне… — Він знову приклав діамант до її мізинця. — Хай це буде навіть некоректно, але діамант вам личить.

Густа здивовано спитала:

— Хіба ви хочете мені його подарувати?

Він промимрив:

— Ви ж його знайшли, то ж я повинен…

Тут Густа зраділа:

— Це буде мій найкращий перстень.

— Чому? — з боязкою надією спитав Дідеріх.

Густа відповіла ухильно:

— Так, узагалі. — І, кинувши на нього швидкий погляд: — Бо він нічого не коштує, розумієте?

Дідеріх почервонів, і вони, кліпаючи, подивилися одне одному в очі.

— Ах, боже мій! — раптом вигукнула Густа. — Мабуть, страшенно пізно. Вже сьома? Що ж я скажу мамі?.. Я знаю, я скажу їй, що знайшла діамант у лахмітника, а він думав, що це неправдивий, і взяв тільки п’ятдесят пфенігів! — Вона відкрила золоту торбинку і опустила туди шпінку. — Ну, до побачення… Але на кого ви схожі! Поправте принаймні краватку!

І вона сама взялася за це. Він відчув її теплі руки у себе на шиї; її вогкі, пухкі губи ворушилися так близько від нього. Йому стало жарко, він затамував подих.

— Ось так, — сказала Густа і рішуче попрямувала до виходу.

— Я тільки погашу газ, — гукнув він їй услід. — Заждіть!

— Я жду, — відповіла вона з-за дверей, але коли він вийшов на подвір’я, її вже не було.

Він розгублено замкнув фабрику, голосно розмовляючи сам з собою:

— Спробуй-но тепер розгадати: це інстинкт чи розрахунок? — І він стурбовано похитав головою над вічною загадкою втіленої в Густі жіночності.

Можливо, говорив сам собі Дідеріх, що з Густою у нього справа йде на лад, хоч, правду кажучи, поволі. Події, що відбулися навколо процесу, справили на неї враження, але ще недостатнє. І Вульков не подавав про себе звістки. Після багатонадійного кроку урядового президента в Товаристві воїнів Дідеріх уперто чекав чогось дальшого; може, той наблизить його до себе, довірить якесь важливе доручення — він сам не знав, що і як. Це могло статися на балу в «Гармонії»; інакше, чому б сестрам дали ролі в п’єсі президентової дружини? Але все це тривало занадто довго, а Дідеріх жадав діяльності. Це був час, повний тривоги й прагнення вперед. Надії, перспективи, плани так і розпирали його мозок; на початку кожного дня хотілося здійснити все це зразу; але день минав, не приносячи нічого нового. Дідеріха опанувала потреба рухатися. Не раз він, замість того щоб зайти до погрібця, ішов гуляти, без мети, за місто, чого раніше з ним не було. Він повертався спиною до центру міста, важким кроком людини, сп’янілої від жадання діяльності, йшов вечірньою безлюдною Мейзештрасе, потім передмістям, де на довгій Геббельхенштрасе коло заїздів вантажні візники запрягали і випрягали коней, а потім проходив і повз тюрму. Там, нагорі, під охороною грат і вартового, сидів Лауер, якому й не снилося щось подібне. «Пиха до добра не доведе, — думав Дідеріх. — Як дбаєш, так і маєш». І хоч він був не зовсім не причетний до подій, які привели фабриканта до в’язниці, Лауер був тепер для нього істотою з каїновою печаткою, жахливою і зловісною. Одного разу йому здалося, що він бачить на дворі в’язниці якусь постать.

Було вже зовсім темно, але, може?.. Від страху в Дідеріха аж у душі похолонуло, і він прискорив ходу.

За міською брамою битий шлях вів до горба, де стояв Швейніхенський замок і де колись маленький Дідеріх разом з пані Геслінг солодко завмирав від жаху перед привидом. Про таку дитячу легковажність він тепер і не думав; навпаки, виходячи з міста, він через кілька кроків звертав на Гаузенфельдський шлях. Він робив це ненавмисне і навіть якось нерішуче, бо не хотів, щоб хтось застав його тут. Але він не міг стриматися: велика паперова фабрика вабила його, як заказаний рай; він не міг не наблизитися до неї на відстань кількох кроків, не покружляти навколо неї, не заглянути хоч крадькома за її мури… Якось увечері Дідеріха злякали голоси, які залунали в темряві зовсім близько. Він ледве встиг заховатися в рів. І поки якісь люди, певно, службовці, що чомусь затрималися на фабриці, проходили поблизу, Дідеріх сидів, зажмуривши від страху очі, бо відчував, що їх пожадливий блиск може виказати його.