Наполеон Фішер дивився на Дідеріха, не розуміючи, в чому справа, але той не звернув на це уваги.

— Я теж вважаю, що це не дуже гарно, — провадив він далі, — коли хтось одружує свого сина з дочкою тієї жінки, з якою у нього було щось таке, і до того ж перед народженням дочки… Але…

По обличчю Наполеона Фішера майнула тінь хвилювання.

— Але! — з притиском повторив Дідеріх, — я був би дуже невдоволений, якби мої робітники плескали язиками з цього приводу і якби ви, Фішере, здумали нацьковувати робітників на міські власті тому лише, що один з членів магістрату учинив щось, чого ніхто не може довести. — Він обурено розітнув повітря кулаком. — Мене вже обвинувачували в тому, що начебто я почав процес проти Лауера. Я не хочу, щоб це повторилося: мої робітники повинні поводитися спокійно.

Тон у Дідеріха став фамільярніший, він нахилився до Фішера:

— Ну, а тому, що я знаю, Фішере, який ви маєте вплив…

Він раптом розтулив кулака, на долоні лежали три великі золоті монети.

Наполеон Фішер кинув на них погляд, і обличчя його скривилося, ніби він побачив диявола.

— Ні! — вигукнув він. — Ні в якому разі! Своїх поглядів я не зраджу! За всі багатства світу!

Очі його налилися кров’ю, голос зривався. Дідеріх відсахнувся: так близько він ще ніколи не дивився в обличчя крамолі.

— Правду треба з’ясувати! — верещав Наполеон Фішер. — Про це потурбуємося ми, пролетарі! Цьому ви не можете перешкодити, пане докторе! Ганебні вчинки панівних класів…

Дідеріх швидко подав йому ще чарку коньяку.

— Фішере, — наполегливо сказав він, — ці гроші я вам пропоную за те, щоб моє ім’я не згадувалося в цій справі.

Але Наполеон Фішер відмахнувся. Гордість відбилася на його обличчі.

— До примусового свідчення, пане докторе, ми не вдаємося. Ми не вдаємося. Тому, хто постачає нам агітаційний матеріал, боятися немає чого.

— Тоді все гаразд, — з полегкістю сказав Дідеріх. — Я так і знав, Фішере, що ви великий політик. І тому щодо дівчини, я маю на увазі робітницю, з якою трапилося нещастя… Я щойно зробив вам послугу своїм повідомленням про Букове свинство.

Наполеон Фішер з гідністю посміхнувся.

— Тому що пан доктор вважають мене за великого політика… Я не говоритиму про відшкодування за каліцтво. Тайнощі вищих кіл для нас усе ж таки важливіші, ніж…

— …ніж така собі дівчина, — закінчив Дідеріх. — Ви завжди мислите, як політик.

— Завжди, — погодився Наполеон Фішер. — Бувайте здорові, пане докторе!

Він вийшов, залишивши хазяїна міркувати про те, що пролетарська політика має свої переваги. Три золоті монети Дідеріх поклав назад до кишені.

Наступного вечора всі люстра, які тільки були в домі, позносили до вітальні. Еммі, Магда та Інга Тіц крутилися перед ними, аж поки в них не заболіли шиї; потім вони схвильовано присіли на краєчок стільця.

— Боже мій, уже час!

Але Дідеріх твердо поклав цього разу не приходити так рано, як на процес Лауера. Все враження від твоєї особи зведеться нанівець, коли прийдеш занадто рано. Нарешті вони злагодилися. Інга Тіц ще раз попросила вибачення у пані Геслінг за те, що займе її місце в кареті. Пані Геслінг ще раз сказала:

— Ах, боже мій, я охоче поступлюся для вас цим місцем. Я вже стара для такого великого балу. Веселіться ви, діти! — І вона із слізьми обняла дочок, які холодно відсторонилися. Вони знали, що мати просто боїться, тому що всюди тільки й було розмов про жахливу плітку, в якій була винна саме вона.

В кареті Інга відразу ж заговорила про це.

— Ах, ці Буки і Даймхени! Мене тільки цікавить, чи стане їм нахабства прийти сьогодні.

Магда сказала спокійно:

— Вони муситимуть прийти. Бо інакше вони визнають, що це правда.

— А коли навіть і так? — заявила Еммі. — Я вважаю, що це їхня справа. Мене це мало хвилює.

— Мене також, — додав Дідеріх. — Я, власне, й почув про це вперше сьогодні ввечері від вас, панно Тіц.

Тут Інга Тіц утратила самовладання. До такого скандалу не можна ставитися так легко. Може, він уважає, що вона все це вигадала? Буки вже давно чухають собі потилиці через цю історію: спитайте хоч їхню челядь.

— Значить, ці плітки йдуть від челяді, — сказав Дідеріх, відповівши легким поштовхом Магді, яка торкнулась його коліном.

Але вже час був виходити з карети і зійти східцями, що з’єднували нову частину Кайзер-вільгельмштрасе з розташованою нижче старою Рікештрасе. Дідеріх лаявся: ішов дощ, бальні черевики перемокли; до того ж перед «Гармонією» стояла біднота і вороже поглядала на все. Невже, коли переносили вище всю цю частину міста, не могли розвалити й цей мотлох? Зберегти історичний будинок «Гармонії»? Наче місто не мало коштів збудувати для громадськості в центрі сучасний першорядний будинок. У цьому старому ящикові тхне цвіллю! А біля самого входу дами завжди хихотіли, бо там стояла статуя Дружби, на якій, щоправда, був високий парик, але зате більш нічого.