Коли він уже повернувся до міської брами, серце йому все ще калатало, і він наважив зайти куди-небудь випити пива. Біля самої брами стояв «Зелений ангел», шинок найнижчого гатунку, що похилився від старості; був він брудний і мав недобру славу. Щойно в склепистому проході щезла якась жінка. Дідеріх, раптом пойнятий жадобою пригод, поспішив за нею. Коли світло стаєнного ліхтаря впало на жінчине закрите серпанком обличчя, вона хотіла затулити його ще й муфтою, але Дідеріх уже впізнав її.

— Добрий вечір, панно Цілліх.

— Добрий вечір, пане докторе.

І обоє зупинилися, роззявивши роти. Кетхен Цілліх перша забурмотіла щось про дітей, які живуть у цьому будинку і яких вона мала привести до недільної школи свого батька. Дідеріх хотів щось сказати, але вона вела далі все квапливіше. Ні, діти живуть, власне, не тут, але їхні батьки бувають у шинку і ті батьки не повинні нічого знати про недільну школу, бо вони соціал-демократи… Вона зовсім заплуталася, і Дідеріх, який спершу думав лише про своє нечисте сумління, раптом збагнув, що Кетхен перебуває у ще набагато складнішому становищі. Тому він навіть не намагався пояснювати свою приявність у «Зеленому ангелі», а просто запропонував їй разом почекати на дітей у шинку. Кетхен боязко відмовлялася що-небудь випити, але Дідеріх, не слухаючи її заперечень, замовив і для неї пива. «За ваше здоров’я», — сказав він, і на його обличчі можна було прочитати іронічний спогад про те, що під час їхньої останньої зустрічі в затишній вітальні пасторського дому вони мало не стали нареченим і молодою. Кетхен червоніла та блідла під своїм серпанком і розливала пиво. Вона раз у раз безпорадно підводилася із стільця і поривалася піти геть; але Дідеріх посадовив її в самий куток, а сам розсівся навпроти неї на всю широчінь проходу. «Діти зараз прийдуть», — добростливо сказав він. Але замість дітей прийшов Ядасон; він раптом став перед ними і дивився на них, мов скам’янілий. Кетхен і Дідеріх теж не ворухнулися. «Отже, все ж таки правда!» — подумав Дідеріх. Ядасон, очевидно, теж думав щось подібне. Ні один, ні другий не знали, що сказати. Кетхен знову заговорила про дітей і недільні школи. Вона говорила благаючим голосом і майже плакала. Ядасон невдоволено слухав її, він навіть зауважив побіжно, що деякі ситуації для нього надто заплутані, — і при цьому кинув на Дідеріха інквізиторський погляд.

— По суті, — сказав Дідеріх, — це ж дуже просто. Панна Цілліх шукає тут дітей, а ми обидва їй допомагаємо.

— Чи дочекається вона якоїсь дитини, невідомо, — в’їдливо доповнив Ядасон; тоді Кетхен сказала:

— І від кого — також.

Чоловіки стукнули кухлями по столу. Кетхен уже не плакала, вона навіть підняла серпанок і дивилася то на одного, то на другого незвичайно світлими очима. І голос її зазвучав відверто й безсоромно.

— Ну що ж, раз ви вже обоє тут, — сказала вона, беручи цигарку з Ядасонового портсигара, і одним ковтком випила коньяк, що стояв перед Дідеріхом.

Тепер настала черга Дідеріхові розгубитися. Ядасон, очевидно, знав друге обличчя Кетхен. Вони і далі обмінювалися двозначними фразами, аж поки Дідеріх не обурився поведінкою Кетхен.

— Тепер я вже добре знаю, що ви за одна! — вигукнув він, ударивши кулаком об стіл.

Кетхен відразу ж набрала свого звичайного світського вигляду.

— Що ви хочете цим сказати, пане докторе?

— Сподіваюся, ви не хотіли образити честь дами? — додав Ядасон.

— Я хотів тільки сказати, — пробелькотів Дідеріх, — що такою панна Цілліх подобається мені значно більше. — Він у цілковитій безпорадності крутив білками. — Днями, коли ми мало не заручилися, вона мені й наполовину так не подобалася.

Тут Кетхен зареготала так щиро, як ще ніколи не реготала у товаристві Дідеріха. У нього стало тепло на серці, він сам засміявся. Ядасон теж. Усі втрьох тряслися від реготу на стільцях і вимагали ще коньяку.

— Ну, мені пора йти, — сказала Кетхен, — інакше тато повернеться додому раніше за мене. Він одвідує хворих і завжди роздає їм ось такі малюнки. — Вона витягла із шкіряної сумочки два різнобарвних малюнки. — От, хочете?

Ядасонові придалася грішниця Магдалина, Дідеріхові — агнець із пастирем; він був невдоволений.

— Я теж хочу грішницю.

Кетхен пошукала, але грішниць більше не було.

— Залишайтесь при своїй вівці, — вирішила вона, і вони рушили в дорогу, взявшися під руки, з Кетхен посередині. Спотикаючись і хитаючись то в один, то в другий бік, ішли вони погано освітленою Геббельхенштрасе і на все горло співали псалом, що почала Кетхен. На якомусь розі вона заявила, що їй треба поспішати, і зникла в завулку. «Прощай, овечко!» крикнула вона Дідеріхові, який марно поривався за нею. Але Ядасон міцно тримав Дідеріха і, заговоривши раптом тоном охоронця держави, почав переконувати його в тому, що все це тільки випадковий жарт.

— Я б хотів установити, що тут нема нічого, що могло б дати привід до непорозуміння.

— Про якесь непорозуміння тут не може бути й мови, — сказав Дідеріх.

— І якби родина Цілліхів, — вів далі Ядасон, — ушанувала б мене тим, що зупинила б свій вибір на мені, ця пригода ні в якому разі не стримала б мене. Я вважаю за обов’язок честі сказати це.

Дідеріх відповів:

— Повірте, що я зможу цілком і повністю оцінити вашу коректну поведінку.

Після цього вони клацнули каблуками, потисли один одному руки і розійшлися.

Кетхен і Ядасон, прощаючись, обмінялися одне з одним умовними знаками. Дідеріх був переконаний, що вони зараз знову зустрінуться в «Зеленому ангелі». Він розстебнув пальто, сповнений гордості: він своєчасно побачив злісну пастку і виплутався з цієї історії, суворо дотримавши всіх правил пристойності. Він почував до Ядасона певну пошану і симпатію. Бо теж повівся б так само. Чоловіки завжди зрозуміють один одного. Але ж вона! Облудна машкара Кетхен, пасторської дочки, котра несподівано показала сьогодні своє обличчя розпусної жінки; її лукава двоїстість, така чужа тій простоті, яку Дідеріх відчував у глибині власного серця, вразили його, наче він заглянув у безодню. Він знову застебнув пальто.