— Обережніше, — сказав Дідеріх, — бо сходи можуть завалитися.

Тонкі бильця витяглися догори, наче дві схудлі від старощів руки. Дерево, колись темно-рожеве, зовсім вицвіло. Але нагорі, де бильця сходилися, на балюстраді, по-старому всміхався блискучим мармуровим обличчям бургомістр з кіскою, який все це відписав містові і який також був з родини Буків. Дідеріх сердито відвернувся.

У великій дзеркальній галереї було зовсім тихо; в глибині її виднілася лише якась дама, що заглядала до зали крізь щілину дверей; раптом дівчат охопив жах: вистава почалася! Магда, зайшовшись плачем, подалася вздовж галереї. Тоді дама обернулася, приклавши пальця до губів. Це була пані фон Вульков, авторка п’єси. Вона схвильовано всміхнулась і шепнула:

— Все гаразд, моя п’єса подобається. Ви прийшли якраз вчасно, панни Геслінг, ідіть перевдягатися.

Ах так! Еммі й Магда брали участь лише в другій дії. Дідеріх також позбувся глузду. Поки сестри разом з Інгою Тіц, яка мала допомогти їм, поспішали крізь бокові приміщення до гардеробної, він відрекомендувався президентовій дружині, пані фон Вульков, і розгублено залишився стояти біля неї.

— Тепер вам не можна заходити, бо ви перешкодите, — сказала вона.

Дідеріх пробурмотів пробачення і обвів очима галерею; серед виноградних ліз, намальованих на стінах, у потемнілих люстрах він бачив своє таємничо бліде відображення. Ніжно-жовтий лак стін узявся примхливими розколинами, а на панно вмирали барви квітів і облич… Пані фон Вульков зачинила маленькі двері, крізь які, здалося Дідеріхові, ніби хтось увійшов — це була намальована на дверях пастушка з обвитою стрічками палицею. Президентша причинила двері дуже обережно, щоб не перешкодити виставі, але все ж таки піднялася легка хмарка пороху, ніби посипалася пудра з волосся намальованої пастушки.

— Цей будинок такий романтичний, — шепнула пані фон Вульков. — Ви не вважаєте, пане докторе? Коли бачиш себе тут у люстрі, так і здається, що ти в криноліні.

Ще більше розгубившись, Дідеріх подивився на її вільне і пряме плаття. Оголені плечі були запалі й сутулі, волосся лляного кольору, а на носі у пані фон Вульков було пенсне.

— Ви блискуче гармоніюєте з цією обстановкою, пані президентшо, — виправився він і був нагороджений усмішкою за свою сміливу підлесливість. Не всякий зумів би так влучно нагадати пані фон Вульков, що вона уроджена графиня Цюзевіц!

— Справді, — зауважила вона, — не віриться, що цей будинок свого часу був зведений не для добірного товариства, а просто для добрих нецігських бюргерів. — Вона поблажливо посміхнулася.

— Так, це смішно, — шуркнувши ногою, погодився Дідеріх. — Але сьогодні, безперечно, тільки пані графиня може почувати себе тут удома.

— Ви, певно, любите і розумієте красу, — висловила здогад пані фон Вульков, і коли Дідеріх потвердив це, вона заявила, що в такому разі йому не можна пропустити всієї першої дії, і запропонувала йому дивитися крізь щілинку. Сама вона вже давно тупцювалася від нетерпіння. Вона вказала віялом на сцену. — Пан майор Кунце зараз піде зі сцени. Він не дуже добре грає, але що вдієш, він член комітету «Гармонії» і перший пояснив художнє значення моєї п’єси.

Дідеріх зразу ж пізнав майора, бо той зовсім не змінився; тим часом авторка поквапливо викладала йому зміст. Селянська дівчина, з якою розмовляв Кунце, була його неправоложна дочка — отже, графиня, чому п’єса й називалася «Таємна графиня». Саме цієї хвилини Кунце сердито, як завжди, виявляв дівчині цю таємницю. Він повідомив її також про те, що має намір віддати її заміж за бідного кузена і відписати їй половину своїх маєтків. І він пішов, залишивши дівчину та її названу матір, добру орендаторку, у великій радості…

— Хто ця жахлива особа? — не подумавши, спитав Дідеріх.

Пані фон Вульков здивувалася.

— Це ж комічна бабуся з міського театру. У нас нікого не знайшлося для цієї ролі; але моя небога охоче грає з нею.

Дідеріх злякався, під жахливою особою він зрозумів небогу.

— Ваша небога вельми чарівна, — поспішив він запевнити і захоплено глянув на гладке червоне обличчя, яке сиділо просто на плечах — на вульковських плечах! — І, видно, талановита, — додав він для більшої певності.

Пані фон Вульков шепнула: «Дивіться, дивіться».

Із-за лаштунків вийшов асесор Ядасон. Яка несподіванка! На ньому були свіжовипрасувані штани, розкішна випнута на грудях візитка і величезна краватка з червоним блискучим каменем відповідних розмірів. Та хоч як блищав камінь, Ядасонові вуха затьмарювали його блиск. Волосся на ньому було коротко обстрижене, а голова плеската, то ж вуха вільно стирчали і, мов два ліхтарі, освітлювали його святковий одяг. Він розвів руки в жовтих рукавичках, наче вимагав довгорічного тюремного ув’язнення; справді, він наговорив небозі, яка здавалася зовсім збентеженою, та заплаканій кумедній бабусі найнеприємніших речей… Пані фон Вульков шепнула:

— Це лиходій.

— Ще б пак! — переконано сказав Дідеріх.

— Хіба ви знаєте мою п’єсу?

— Ах, он як! Ні. Але я вже бачу, куди він верне.

Справа в тому, що Ядасон, який був сином і спадкоємцем старого графа Кунце, підслухав усе під дверима і зовсім не мав наміру відступити небозі фон Вулькова половину дарованих йому богом маєтків. Він наполегливо зажадав, щоб вона негайно ж залишила поле битви, коли ж ні, то він доправиться її арешту як лжеспадкоємниці, а графа Кунце віддасть під опіку.