— З ким?.. З моїм братом?.. Чому братом?..

У глибокій тиші Густа важко дихала і блукала поглядом по кімнаті. Раптом вона зрозуміла.

— Яка підлість! — з жахом вигукнула вона.

По обличчю Кетхен розлилася солодка посмішка. Дідеріх підняв руки, відхиляючи від себе будь-яку підозру. Густа вказала пальцем на Кетхен.

— Це ви, дівки, вигадали! Ви всі заздрите на мої гроші!

— Авжеж! — вигукнула Кетхен. — Дуже нам потрібні твої гроші, коли за ними ховається така мерзота.

— Та це ж неправда! — заверещала Густа. Раптом вона впала долілиць на канапу і застогнала. — Ах, боже мій, боже мій, що ми накоїли!

— От бачиш, — сказала без жалю Кетхен.

Густа схлипувала все голосніше. Дідеріх торкнув її за плече.

— Панно Густо, не треба, хтось може ввійти. — Він думав, чим би втішити її. — Цього ніколи не можна знати напевне. Ви не схожі одне на одного.

Але його спроби втішити тільки розлютили її. Вона схопилась і перейшла в наступ:

— Ти… ти взагалі добра штучка! — засичала вона на Кетхен. — Я скажу про тебе, що я бачила!

— Так тобі й повірять! Таким не вірять. Про мене кожен знає, що я порядна дівчина.

— Порядна! Обсмикни хоч сукню!

— Такою підлою, як ти…

— Можеш бути лише ти!

Тут обидві злякалися, замовкли і кілька секунд нерухомо стояли одна проти одної з виразом страху та ненависті на повнявих обличчях, таких схожих між собою. Груди в них випнулися, плечі піднялися, руками обидві вперлися в боки і, здавалося, легкі бальні сукні от-от тріснуть на них. Густа зробила ще одну атаку.

— А я все ж таки скажу!

Кетхен остаточно втратила самовладання.

— Тоді поспішай, бо я вийду раніше і розповім, що розчинила ці двері і застукала вас обох.

На це Густа тільки закліпала очима, а Кетхен, раптом заспокоївшись, додала:

— Авжеж, Це мій обов’язок перед собою. Для тебе це вже однаково.

Але Дідеріхів погляд зустрівся з Густиним, порозумівся з ним і, ковзнувши донизу, зупинився на знайденому ними обома в ганчір’ї діаманті, що прикрашав її палець. Дідеріх по-лицарському всміхнувся, а Густа, зашарівшись, підійшла до нього так близько, що майже спиралася на нього. Кетхен тихенько попрямувала до дверей. Схилившись до Густиного плеча, Дідеріх сказав:

— Проте ваш наречений надовго залишає вас на самоті.

— Ах, цей наречений… — відказала вона.

Він ще трохи нахилив голову і пригорнувся лицем до її плеча. Вона не ворухнулася.

— Шкода, — сказав він і так несподівано відсунувся, що Густа заточилася. Вона раптом збагнула, що її становище істотно змінилося. Її гроші вже не були козирем, вони втратили цінність; такий чоловік, як Дідеріх, коштував дорожче. Погляд її відразу ж набрав покірного виразу. Дідеріх поважно сказав:

— На місці вашого нареченого я б у всякому разі повівся інакше.

Кетхен надзвичайно обережно причинила двері знову і повернулася, приклавши пальця до губів.

— Знаєте що? Вистава почалася вже давно, напевне.

— О боже! — сказала Густа; а Дідеріх:

— Ну, тоді ми в пастці!

Він мацав усі стіни, шукаючи іншого виходу; навіть відсунув канапу. Не знайшовши нічого, він роззлостився.

— Тут справді пастка! І через цей старий балаган пан Бук змінив напрямок усіх вулиць. Ну, він ще доживе до того, що я знесу геть цей мотлох! Дайте мені тільки стати радником!

Кетхен хихотіла.

— Чого ви так розпалилися? Тут дуже затишно. Тепер ми можемо робити, що хочемо.

І вона перестрибнула через канапу. Тоді Густа опанувала себе і також хотіла перестрибнути. Але вона спіткнулася. Дідеріх підхопив її. Кетхен теж повисла на його руці. Він підморгнув обом.

— Ну, що ж ми будемо робити?

Кетхен сказала:

— Це вам видніше. Адже ж ми троє знаємо тепер одне одного.

— І втрачати нам теж нема чого, — сказала Густа. І всі троє зареготали.

Але Кетхен раптом жахнулася.

— Ой, горе! В люстрі я схожа на свою покійну бабусю.

— Воно зовсім чорне.

— І подряпане.

Вони наблизили обличчя до скла, намагаючись при тьмяному світлі гасу прочитати вигуки, пестливі імена й дати під надряпаними тут сплетеними серцями, урнами, амурами і навіть могилами.

— Дивіться, он на тій урні! — сказала Кетхен. — «Лише тепер пізнали ми горе…» Чому? Тому, що вони побували тут? Це, певно, були божевільні…

— Ми не божевільні, — заявив Дідеріх. — Панно Густо, адже ж у вас є діамант.