— Крихітко, — з лагідною пошаною сказав він, — ти мала успіх. Але можу тебе запевнити, що я також. — Він навіть зробив їй комплімент: — А ти сьогодні дуже мила. Для Кінаста ти, мабуть, занадто хороша.

Після того, як на довершення всього пані фон Вульков, уже виходячи, зичливо кивнула їм, сестри і брат зустрічали на своєму шляху тільки найвідданіші обличчя. Залу звільнили, схований за групою пальм оркестр заграв полонез. Дідеріх дуже шанобливо схилився перед Магдою і, тішачися з свого тріумфу, пішов з нею в другій парі, зразу ж за майором Кунце, який ішов у першій парі. Так пройшли вони повз Густу Даймхен, якої ніхто не запросив. Вона сиділа коло горбатої панни Кюнхен і дивилася їм услід з таким виразом, наче її побили. Вигляд її справив на Дідеріха майже таке ж саме враження, як Лауерів у в’язниці.

— Бідна Густа! — сказала Магда.

Дідеріх насупив брови:

— Авжеж, авжеж, такі наслідки.

— Але по суті, — і Магда подивилася на нього спідлоба, — наслідки чого?

— Це байдуже, дитино моя, тепер нічого не зміниш.

— Діделю, ти все ж таки запроси її потім на вальс.

— Не можу. Треба знати свій обов’язок перед самим собою.

По цьому він зразу ж покинув залу. Саме цієї хвилини молодий Шпреціус, тепер уже не лейтенант, а знову гімназист, запросив панну Кюнхен. Він, мабуть, зробив це з поваги до батька горбатої. Густа Даймхен лишилася сидіти. Дідеріх обійшов бічні кімнати, де літні чоловіки грали в карти; Кетхен Цілліх, котру він застукав за дверима з якимсь актором, наставила йому носа, і він увійшов до буфету. Там за столиком прилаштувався Вольфганг Бук і малював у своєму блокноті матерів, які сиділи вздовж стін зали, чекаючи дочок.

— Дуже талановито, — сказав Дідеріх. — А вашу наречену ви вже намалювали?

— З цього боку вона мене не цікавить, — відповів Бук так флегматично, що у Дідеріха виник сумнів, чи зацікавився б Густин жених її пригодами з Дідеріхом у «куточку кохання».

— Вас взагалі не зрозумієш, — розчаровано сказав він.

— Зате вже вас без найменшого зусилля, — відказав Бук. — Тоді на суді під час вашого довгого монолога мені хотілося намалювати вас.

— З мене досить і вашої промови; це була спроба, на щастя, невдала, викликати недовір’я і зневагу в очах широких кіл громадськості до моєї особи і моєї діяльності.

Дідеріх блискав очима. Бук здивовано помітив це.

— Ви, здається, образилися. А я так хотів сказати вам приємне. — Він похитав головою і всміхнувся задумливо і захоплено. — Чи не випити нам пляшечку шампанського? — спитав він.

Дідеріх висловив сумнів:

— Мені з вами… — Але, подумавши, поступився. — Суд установив, що ваші закиди були спрямовані не проти мене одного, а проти всіх націоналістів. Цим, на мій погляд, питання вичерпане.

— Що ж, тоді вип’ємо гейдсику? — спитав Бук. Він змусив Дідеріха цокнутися. — Ви повинні все ж таки визнати, любий Геслінгу, що так докладно, як я, вами взагалі ще ніхто не займався… Тепер я можу вам сказати: ваша роль на суді цікавила мене більше, ніж моя власна. Я потім розіграв її вдома перед люстром.

— Моя роль? Ви, певно, хочете сказати — мої погляди? Щоправда, для вас типовий представник нашого часу — актор.

— Тоді я мав на увазі… іншого. Але ви бачите, наскільки я спостережливіший… Якби мені завтра не треба було обороняти пралю, яка начебто вкрала спідні у Вулькових, я, може, грав би Гамлета. За ваше здоров’я!

— За ваше здоров’я. Для цього ви, звичайно, не потребуєте поглядів.

— Боже, у мене теж є погляди. Та чи завжди ті самі?.. Отже, ви радите мені іти на сцену? — спитав Бук.

Дідеріх уже відкрив рота, щоб порадити йому це, але тут підійшла Густа, і Дідеріх почервонів, бо подумав про неї, коли Бук ставив своє питання. Бук мрійно сказав:

— А тим часом моя ковбаса з капустою пригоріла б, а це така смачна страва.

Але Густа, підкравшися ззаду, затулила йому очі й спитала:

— Хто це?

— А от і вона, — сказав Бук, поляскуючи її по руці.

— Мужчинам тут весело? Може, мені піти? — спитала Густа.

Дідеріх поспішив принести їй стільця, але насправді краще залишився б на самоті з Буком, гарячковий блиск у Густиних очах не віщував нічого доброго. Вона говорила швидше, ніж звичайно.

— По суті, ви чудово підходите один одному, ви тільки дуже церемонитеся!

— Це взаємна повага.

Дідеріх затнувся, потім зробив зауваження, яке вразило його самого:

— Власне кажучи, щоразу, коли я розлучаюся з вашим нареченим, я шалію від злості, але при зустрічі знову радію. — Він випростався. — Якби я не був націоналістом, він зробив би мене ним.

— Зате якби я був ним, — лагідно посміхаючись, сказав Бук, — ви б одбили в мене всяку охоту до цього. Тут уся принада.

Але Густа, мабуть, була заклопотана чимось іншим; вона зблідла і проковтнула слину.

— Я тобі зараз щось розповім, Вольфгангу. Б’юся об заклад, що ти знепритомнієш!

— Пане Розе, будь ласка, чарку геннесі! — крикнув Бук. Поки він мішав коньяк із шампанським, Дідеріх схопив Густу за лікоть і, користуючися з того, що цієї хвилини музика грала особливо гучно, благаюче зашепотів:

— Не робіть дурниць!

Вона зневажливо засміялась.

— Доктор Геслінг боїться. Йому ця історія здається занадто бридкою, а на мою думку, вона тільки кумедна. — І з гучним сміхом: — Що ти скажеш? Говорять, що твій батько з моєю матір’ю… ти розумієш? І тому ми з тобою… ти розумієш?