–  А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.

–  А в писанії що сказано?
– поважно і навіть строго перебив Гаврило: -«Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите,- се ж по Євангеллю…

–  Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:

–  Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

–  Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте!
– крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

–  Дурний піп, дурна його й молитва! Помовчали.

–  Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем'ян,- чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.

–  Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі,- протягну» знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем'янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

–  …І… то побачите…- промимрив він, шукаючи нового.- Ага!… «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору… Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров'я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже хкось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте»…

–  Вони усе, значить, мені маслом дорікають,- пояснив чоловік,- а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.

–  Підожди ж!
– злісно просичав Андрій, підкрадаю-чись до льоху, де сів жовто-рябий.- Політаєш у мене!

–  Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

–  От ви говорите,- перебив чоловіка Дем'ян,- гріх окони палить… А я на се можу сказать…

Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

–  Та не бий!!
– крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

–  Та пусти, не муч!
– крикнув Ілько. Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався,- Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання -'все се наче морозом пройняло Ількові тіло.

–  Пусти!!
– рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи, в чому річ, стали дивитись в їх бік.

–  Пусти, не муч!…- глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

–  А тобі яке діло?!
– блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

–  Та чого ти присікався до його?
– сухо промовила Мотря.- Випустить!… Який сердобольний!…

–  А! Так ти за Андрія!!
– блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: - Пусти, говорю!

Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

–  Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!! Андрій важко дихав, з презирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

–  Так от же!!
– розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

–  Ах, ти ж!
– тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в'їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся,- в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.

–  Стережись, Ільку!!!
– вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.