Шрифт:
– Мошку, пива!
– гукнув Ілько.
– Мошку!… Жиде!… Пива!
– стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
– Та не треба, не треба!
– затурбувався Ілько.- Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
– Ні!… Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!… Де ж се гроші?… Ого! Я не можу… Де ж се?…
– Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
– Чи не випали?
– поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
– Нема! Ой господи!
– скрикнула жінка. Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
– Та я ж у сю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.
– Се ж от сей витягнув у його!
– обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.
– Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той…
– Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей. В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
– Люди добрі!
– скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.
– Ви, Ілько, послушайте, - затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліция…
– Та якого вам чорта!
– повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.
– Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував!
– закричала жінка.
– Такі гроші!
– тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.
– Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
– Оддай гроші!
– зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
– Авжеж, оддай… Що ж се!
– почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.
– Оддай гроші!!
– заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
– Повбиваю!!
– хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
– Тепер бийте його!!
– крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом з ним.
– Держіте, держіте! Я одберу у його дєньгі!… Вот, вот оні!
– вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров'ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться - то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино - козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.