–  Та ну?!
– спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!

–  Їй-богу, правда!
– повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

–  І таки не брешеш?
– криво всміхнувся він.

–  В четвер і рушники подам.

–  Он як…- тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

–  Правда, цікаве?
– сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.

–  Так он як!
– дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

–  А так…- теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.

«Так он що, заміж за Андрія!
– крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима…» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,-метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

–  А ти не виходь заміж,- тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

–  Що ти сказав?

–  Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

–  Не виходить зовсім?
– сумно усміхнулась вона.- Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б'є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

–  Та так…- нахилився знов Ілько,- якось… Чорт його зна… думаю про се… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
– Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

–  А за мене пішла б?
– ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

–  За тебе?
– наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрій же як?

–  А Андрієві можна дать одкоша.

–  Та буде так, як учора?

–  Ну!
– підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла і сховалася в траві.

–  Ну, що ж «ну»!
– усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

–  А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

–  Ех, Ільку, Ільку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе - і що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

–  Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

–  Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про се й рішила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш,- ти мене слухаєш; з ким другим - того слухаєш. Як то кажуть: «Куди вітер віє, туди я хилюся…» Ти ж не сердься!… Ось тепер Андрієві обіцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов із дому - вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій - той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає,- сьогодня він такий, завтра такий, тоді он який… Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій - то і розкаже, і поб'є, і насмішить, і налякає, і розсердить. Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

–  Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

–  От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій,- не твій син…

Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.