–  Ти, Мотре?
– одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

–  Я. На…

Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.

–  Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

–  Добре… Чого вчора не прийшла?

–  Ти сердишся?

–  Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

–  Не можна було.

–  Не бреши!

–  Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.

–  Де ж батько був?

–  На «роботі».

–  Де?

–  Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

–  Знаю. Багато?

–  Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

–  А! Он що!… Хм…- злісно всміхнувся Андрій, - Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю… Мотря мовчки нахилила голову.

–  Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?… Чого ж мовчиш, суко!
– грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

–  Говори ж!… Може, вже рушники подавала?

–  Ну, от ще!
– підняла голову Мотря і знов нахилилась.

–  Гляди, гадино!
– зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

–  Не змерзла?
– помовчавши, буркнув Андрій.

–  Ні.

–  Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

–  Не змерзла, - промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

–  Не бачила Никодима?

–  Бачила.

–  Що, не говорив нічого?

–  Про тебе?

–  Ну, да.

–  Лається… Нащо ти його так?… Бідує страшно.

–  А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика!
– зі злістю прошепотів Андрій.

–  Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

–  Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?

–  Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

–  От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!

–  Як же се вийшло?

–  Так він каже, що й не лаяв?

–  І не думав, каже.

–  Гм… Іш, мурло прокляте!

–  А лаяв?

–  Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» -«Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили - трах!
– у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать,- каже,- я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він,- пішли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

–  І ти не втік?
– похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?

–  Тікать не треба.

–  Як?

–  А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

–  Діти ж маленькі у його… жінка.

–  А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

–  Ну да, але ж…

–  «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.

–  А як засудять?

–  Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?… А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.

–  А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…

–  Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.

–  Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихіше додала Мотря.

–  Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п'яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься - побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…