Шрифт:
– Стоїть?
– піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Стоїть, говориш?
– Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!
– Не задавайся?
– дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.
– Атож! Зв'язалась й мовчи!
– Мовчи?
– А мовчи, бо й не те ще буде!
– Буде?
– Тю! Та ти здуріла!… Та чого так дивишся на мене? Не бачила?
Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:
– Бачила… пхі! такого добра!… Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!
– А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!
– За Андрія? О ні, ні!… Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?… Усміхаєшся?
– Ні, чого ж, на здоров'я…
– Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що?
– зразу змінила вона тон.- Заховай мене де-небудь. Ій-богу! А то зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!…
– Та хай бачить. Хіба се первина, чи що, що ти у мене?
– знехотя підвівся Ілько.- Куди ж тебе заховать?
– повів він очима навкруги.- Нема де… Хіба в хаті?
– Ні, в хаті побачить… Та й правда,- хіба первина? Не треба!
– махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт.- Ще нема!
– вернувшись, промовила вона.- А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!… А що він тобі говорить про мене?
– Нічого не говорить.
– Як «нічого»! Щось же та говорить?
– Нічого, мовчить усе.
– О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб'є? Хай убиває… Клопіт!… Менше мороки!…
– Та за віщо ж він сьогодня бив тебе?
– позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.
– За що?
– перепитала Мотря, пильно дивлячись на його,- Сказать?… За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!
Ілько всміхнувся.
– Правда, гидка я? Як сама послідня?… От то! Нехай!…
– Та чого він з тобою не одружиться?
– поважно промовив Ілько.
– Бо я не хочу!
– І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?
– Ну, то вже дулю з'їв би!
– гордо блиснула очима Мотря.- То вже чорта пухлого!
– Хіба?… Хм… а мені здається, що ходила б.
– Ну, то побачили б!
– кинула вона.
– А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?
– То до тебе, думаєш, побігла б?… А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб'є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде…- і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.
– Та не вб'є, одчепись!… Заступлюсь.
– Хто? Ти?
– пустивши його руку, зареготала Мотря.- Проти Андрія? Ой господи!
– Тобто не подужаю?
– всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори.- Не подужаю? Я?
– Та… подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.
– Я?
– знов задоволене всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей.- Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!
Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:
– Та тільки й того, що гарний і здоровий!
– А мало хіба?
– Та…- і недоговорила.
– А мало хіба? Га?
– нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.
– Одчепись, побачать…- безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.
– Правда ж, доволі? Правда, не мало?
– пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.
– Доволі?
– скинула вона очима на його.- Доволі? Ой ні, ні!…
– А що ж тобі?
– Що?… Що?… А хто його зна… Ой, не тули так - побачать.
– Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?
– Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!…