–  А то ти і змалечку усе б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.

–  То коло Хаїмовського?

–  Еге ж.

–  Ну, так їх же було з трийцятеро, а я сам.

–  Та то все одно, а вбили б.

–  А вбили б, гаспиди!
– зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти, убили б!

–  А як хлопцями ще були,- підхопив Андрій,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…

–  А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було!
– оживився Ілько.- Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…

–  Хм!…- гірко усміхнувся Андрій.- То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!…

–  Та чудний ти, їй-богу, Андрію!
– винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?

–  Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

–  То тільки, говориш, підговорювати у пивну?

–  Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.

–  Та я піду… А десятка ж буде?

–  Як удачна робота буде, то й дві дам!

–  Ну?!

–  Їй-богу! Так обіцяєш?

–  Обіцяю.

–  Їй-богу?

–  Їй-богу.

–  Ну, гляди ж!
– встав Андрій.

–  О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось…- Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

–  Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

–  Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

–  Ну, гляди! Прощай!

«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

–  Болить і досі?
– тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.- Дуже болить?
– ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі - тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ,- се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:

–  От!… Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… От то! Та бог з тобою… От то! Ну, годі ж… От то… Ти диви…

І тільки як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» - заговорив розумно і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов'ю дивилась на його. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

–  Андрію!
– тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

–  Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря і ще нижче нахилила голову.

–  Як! Що?
– не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?

–  Їй-богу. Годі вже… не можу… Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй в очі.

–  Ні, здається, не бреше… Правда?

–  Правда, Андрію!
– усміхнулась Мотря.- їй-богу, правда. Ося бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

–  Й Ілька кинеш?
– здержуючись і трохи тихіше запитав він.

Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

–  Зовсім? Не підеш ніколи? Мотря легше хитнула.

–  Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Ніколи? Мотря тільки мовчала.

–  Ілька?… Подумай: ти і торік се ж саме говорила і на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а уб'ю, як побіжиш жінкою!