–  Та уб'єш!… Хіба ж можна так?
– одступив трохи Ілько.

–  Не твоє діло!

–  Та про мене!
– здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб'єш, сам одвічать будеш.

–  Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь!
– зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!

–  Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько.- Бо як дам…

–  Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!… У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось!
– і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

–  Скажена баба, їй-богу!
– ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

–  Підеш завтра на ярмарок?
– помовчавши трохи, спитав Ілько.

–  Небезпремінно. А ти?
– підвів голову Андрій.

–  Та хто його зна…

–  Гайда вдвох!

–  Чого?

–  Поможеш мені.

–  Та у тебе ж Остап є.

–  Та ну його к бісу - самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

–  Та хто його зна… їй-богу…- зам'явся Ілько.

–  «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка:

підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

–  Та я розумію, чого ж,- образившись трохи, промовив Ілько,- що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв - та й герехт!… Або як що - в морду, в ухо…

–  А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?

–  Ну!…

–  От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем - і йди в пивну, і не одвічаєш!

–  Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

–  Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне, зрадіє…

–  Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?

–  Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

–  Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида - палив; чи розбить кого - бив. А се, приставляться… Не можу!

–  Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.

–  Ну, от ще! Змовкли.

–  Чого то вчора до тебе батько твій приходив?
– трохи згодом промовив Андрій.

–  Та звісно, чого!
– засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

–  Ну?

–  Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.

–  А він?

–  «Так вони,- каже,- не грабують».- «І я,- кажу,- не грабую».-«Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим і живеш!»-«Ба ні,-кажу,- як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»

–  Бо чортма того драть!
– хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.

–  Ну, да!
– зареготався Ілько.- На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?…

–  Хоча бідного все-таки жаль…

–  Та ну да, жаль!
– підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія.- Звісно, бідний - що? Зараз заплаче…

–  Ну, а батько ж що?

–  Та що? «За се,- каже,- на тім світі з тебе будуть шкуру драть».-«Еге!
– кажу.- До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»

–  А він що?

–  Плюнув та й пішов додому.

–  Ну, да,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.

–  Ну, що там! Ударю раз, два…

–  Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?

–  А чого ліз?
– зареготався Ілько.- Я йому…

–  Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…

–  Ну да,- муркнув Ілько.