–  Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

–  І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

–  Ні.

–  Ех! Пропадать - так пропадать! Держи руку, держи руку.

–  Та не хочу!

–  Держи! Даю дев'ять! Бий!

–  Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

–  Та то, дядьку, не Данило.

–  Ну, то… Іван…

–  І не Іван.

–  Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Сви-ня!… Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…

–  Не мішайте, дядьку!
– одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусате і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

–  Держи руку! Держи! Дев'ять!

–  Ні.

–  Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!… Но!… Береш дев'ять?

–  Ні.

–  Но!

Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

–  Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…

–  Та не виймайте,- сказав парубок,- я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця 'й почав лічить.

–  Та не давайте, не візьму!

–  Сорок п'ять… До пари мені буланий… шістдесят…

–  Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

–  Дев'яносто п'ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На, бери!
– махнувши рукою, скінчив циган.

–  Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

–  Тьху, чорт!
– схаменувся Андрій.- Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла… Ну, да… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка?… Ні, й той уже лежить.

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

«Ну, пора!» - рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

–  їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять. Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.

–  Та воно та-а-ак,- схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою,- коли ж… дорого.

–  Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!

–  Драстуйте, мужички,- привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

–  Доброго здоровля.

–  Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?

–  Не дорого, господін… дев'яносто п'ять!

–  Ну да, оно… собственно… А дають?

–  А даю дев'яносто два,- промовив чоловічок.

–  Гм… Волики нічево сибі… Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!… Я сам помєщик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев'яносто рублєй… Тольки ж і волики… І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж опять скажу, хто што любить… От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

–  Та, знаєте,- усміхнувся мужичок,- не так любиш, як треба.

–  Е, ні!
– добродушно підхопив Андрій.- Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада - што нада, то нада! А то таки і… Как би вам по-простому із'яснить?… І охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

–  Ну да, звісно, що охота…

–  О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

–  Авжеж, без охоти за роботу не берись,- згодився один з купи, зітхнувши.