А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. В довгій вузькій вуличці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні площі, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються удать із себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокійно, поважно, де-не-де із смішком, із тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:

–  Драстуйте! Боже поможи!

–  Спасибі!
– одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

–  А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

–  Три красні.

–  …Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові,- чується з купки.-«Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На неделю у тюрму!…»

–  А дві?
– знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:

–  Двадцять сім дають.

–  Та, мабуть, мевеличких?

–  Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.

–  Та вже ж! І голова, і вуха є… Дві берете?

–  Та що ви, земляк!
– всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька.- Хіба вже я як? У бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

–  Та й беріть!

–  Та й візьму!

–  Та й держіть!

–  Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

–  А що, держите?
– ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

–  Держу.

–  А поснідали добре?

–  До обіду недалеко.

–  Ну, то… зверху додам два.

–  Ні, буде холодно. Коняка добра… молода. Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

–  Та що там?
– всміхається хазяїн.- Хоч дивіться, хоч ні, а більш п'яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б'є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

–  Ну, то от так… Держіть руку… Двадцять п'ять - і…- б'є з повагом,- кришка!

–  Ні,- хова руку хазяїн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили.

–  То так-таки й три?

–  Та так.

–  Ну, а так, щоб продать?

–  Щоб продать?
– замислюється хазяїн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім - і беріть. Хай вже…

–  А як по-божому?

–  Та що ви, дядьку, торгуєтесь?
– вміщується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом,- Криця - не лошиця: біжить - дрожить, упаде - лежить. Сестра її в Києві з гори бігає,

В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

–  Ну, двадцять шість… Держіть руку!

–  Двадцять вісім!

–  Двадцять шість!

–  Двадцять вісім!

–  Ще й цибулю на хвіст,- додає «бриль».

–  Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму.

–  Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

–  Та давай, Данило,- радить «бриль»,- бо вороненька вже стелеться.

–  Ще б полтиника…- чухається Данило.

–  Е-е…- докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців,- ще мало вам… Беріть!