Шрифт:
Санда постояла ще часок, розгадувала, але далі схопилася і жваво пішла вгору. Нараз у поблизькості її задзвенів ясний, як дзвінок, дівочий спів і прикував її відразу до місця. Санда стала знов і почала слухати.
Куди були луги, луги, а тепер долини. Куди були люди добрі, а тепер вороги. «Ой вороги, вороженьки, чо ворогуєте Та й на мене, молодую, чари готуєте? Ой вороги, вороженьки, я вас ся не бою, Бо я носю за поясом зелененьку тою; А я тою розмолочу, дам ворогам пити, Кого схочу, розволочу, не буду любити - у-х!»Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна дівоча постать. Заблиснула їй великими, чорними, майже циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.
– Любляться,- сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.
«І Юзько, й Юзько... Вона до нього приходила, прибігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає...» Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. «І він... і він...- гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.- Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі носить... ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!» І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недурно заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також «заєць».
«Але нічого»,- порішає вона і йде, наче сею хвилиною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певністю сміливо вгору.
Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з любов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рослину.
«Яка вона тут, на горі, гарна,- говорить у ній думка.- Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні». Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком... тайком... Тут заколишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!
– Юзьку! Що ти робиш?
– скрикнула.- Тут, на горі, наша кукурудза... Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала... Та ще якби твоя... але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти...- і їй стала блиском його дівчина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! «Ящірка»,- прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.- Злодій!
– крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.- Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..
Він став перед нею.
– Мені хочеться!
– сказав.- А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!
В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.
– Крадеш, не працюючи!
– крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.- Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!
– Краду?
– спитав і приступив іще ближче.- Краду, Сандо, тебе обкрадаю?
Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров - і вона заридала.
– Чекай, чекай!
– заголосила.- Піду я додому... піду я додому, чекай!
– Я чекаю,- сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.
Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.
– Так, та й так,- оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.- Ади, Касандро, аби-сь знала - рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,- казала схлипуючи,- але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...- і знов гірко заридала.
Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вернули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.
– Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,- хлипала вона.- За що він мене бив... Чи так се має бути?
Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.
– Та-а-к?
– скричала.- Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду!
– і з тими словами гримнула полінами перед піч.- За-раз до суду.
Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.
– Хліб, мамо,- закинула і якось борзо почала витирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.
– До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?
– І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!
– Крав, кажеш, Сандо?
– повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.- До суду! Зараз... зараз ходім!