Шрифт:
Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...- і урвала.
Зоя станула перед Касандрою.
– Вмієш хліб пекти?
– Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,- відповіла несміливо Касандра.
– Я перемішу ще борзо тісто, мамо.
– Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Касандра...- й не договорила.
Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хусткою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб «не спізнитися», де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.
Добігли.
В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.
В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.
– Яка в вас справа?
– спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.
– Так і так,- оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,- жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,- каже вона.
– Хто?
– спитав суддя.
– Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.
– І далі...
– Так і так, пане судіє,- оповідала й пояснювала.- Крав, та й ще й ударив.
– Хто?
– Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!
– Бив чи крав?..- питає спокійнісінько суддя.
– Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.
– Скільки йому років?
– Тридцять і три, без одного...
– Він має вже своє окреме від вас поле?
– Ні. Ще йому не відділили.
– Хто?
– Я й мій чоловік.
– А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?
– Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...
– Давно вернув?
– Далі буде три роки.
– І відтоді все працює коло вас?
– Все.
– То ви хочете, щоб його вкарати?
– спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.
– Так. Але... він... мені брат.
– Се трудно змінити,- сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.- І часто він такий для вас, поривається до бійки?
– Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...
– Він де?
– Там, дома, на полі... жне далі...
– Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...
– І ви за тим?
– звернувся з запитом до Зої.- Він ваш син?
– Мій син. Один, старший від нього - Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.
Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.
– Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися?
– спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.
– Я собі гадаю,- сказала вона вже сміливіше,- що ліпше, аби брат був чужий...
По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.
– І я так гадаю,- сказала Зоя.- Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.
– Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.
– Я зроду не ходила до жандармів,- сказала Санда,- й тепер не піду.
– І я ні!
– повторила мати.- Я на старість теж не піду. Ще би що?
– Та й ще й на брата!
– додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.
– А мені ані в голові!
– додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: - Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.
Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спухлу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.
– Ходім додому, мамо!
– сказала Санда перша.- Може, вже й тато вернув... та й тісто!!!
– майже скрикнула.