– Тісто,- повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.

У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекис­ле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою ро­ботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, пря­мував до хати Юзько.

Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його пере­місити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.

Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб за­нести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:

– Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Зав­тра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?

– Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.

– Звідки?

– Звідти і звідти,- викладала півголосом Юзько­ві Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.

– Агій!
– сказав і плюнув Юзько.- Та й працюй тут на них. Санда на мене «злодієм» напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кі­нець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, від­коли вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спро­дати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене!
– казав голосно, погрожуючи п’ястуком.- Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них зло­дій?.. Та й Санда... Ади... сс..!
– і скінчив майже свис­том: - Панна Санда...

– Тобі не треба було її бити,- впімнулася тут збіджена службами Касандра.- Ти знаєш, які її га­разди.

– Аг-га!
– кликнув тут Юзько.- Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо!
– гук­нув нараз, звернувшись живо до вікна.- Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.

Але Санді й не в голові було тепер до «обрахунку». Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в ко­риті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.

– Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей- гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.

З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, на­бирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.

– Давайте їсти, мамо!
– сказав гостро.- Я голод­ний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?

Се «га» дзвеніло зачіпливо.

– А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,- сказав і взявся попід боки.- Мені й так уже тої гос­подарки з вами забагато. Роби так - зле. Роби інак - зле. А береш що - кажуть: «Лиши»,- а лишаєш - ка­жуть: «Бери». А візьму - кричать: «Украв». Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.

– Куди тобі?
– спитала глухо, ображено мама.

– Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були мо­лоді, куди ви ходили...

– Що на тебе налізло сьогодні, мой?
– скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче ні­куди не ходила, нічого не знала.

– Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукуру­дзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемо­ся. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав... щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!

Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.

– Що ти кажеш, що?
– вибовтнула.- Тоте насін­ня, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але...- тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стри­матись, щоб не впав.

– Кажу,- відповів Юзько сухо.

– Що кажеш?
– скричала, ставлячи все в кухні на стіл.

Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.

– Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас не­вістка по той бік хати жде, от що!
– додав із притис­ком і кивнув бородою до протилежної хати, до так зва­ної великої, де ховалися «найбільші маєтки» Зоїні.- Тепер знаєте!

Зої почервоніло в очах.

– Здурів!
– сказала поперед себе впалим голосом.

– Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву...- і Юзько усміхнувся.

– На-а!

Не міг сказати нічого гіршого.

Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.