Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш ки­нула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.

– «Макітри» не потребуєте, «печериці»? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так?
– сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.- Ото я тим згризла­ся!
– пищала, кидаючись на всі боки.- Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,- додала, збиваючи злорадно п’ястуки доку­пи,- завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе «дзестру» [3] моєї доньки до вашої хати... коли моя донька схоче жити з вами в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете - не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?

Вона перебігла голосом цілу шкалу.

– Овва!
– сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова про­тивниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.

Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось пода­валося, що щось важило на противний бік. Вона від­дихала важко. Затиснула зуби та пронизувала против­ницю страшними очима.

– Ви старша від мене жінка,- тягла далі роз’­юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти ви­сокої «куми» й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.- Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати «вовчиху» з її Сандою, що їй відхочеться визивати «макітри» та «печериці». От так! А ваш Юзько таки візьме мою ди­тину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!

Сього було для Зої вже забагато.

– А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?

– А я не мама?
– спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.- На таке я вже піду й до суду, бо...- і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в од­наковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов вере­тено, й лютувала перед нею.

Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись голо­вою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:

– Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.

Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:

– Я тут. А ти чого тут?

– Почуєте.

Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік го­лови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з від­тінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:

– Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою робо­ту й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим ча­сом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, най­кращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мов­чить. Я ходив на село до двірника й оповів, що стало­ся. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як на­йде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...

Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким погля­дом глянула на сина і знов повернулась до противниці.

– Я йду,- сказала беззвучним голосом,- але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша «макітра» поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і!
– скричала, як бо­жевільна.

«Макітрина» мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут...

І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?

І Зоя вибухла тяжким риданням...

Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.