Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!

Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почу­ваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, - і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі ви­творених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!

Михайло, зітхає.
– Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?

Карпо, сміється.
– Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!

Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, - то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в не­врастеніка, дітей же цих нещасних - роблять деґенератами!...

Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!

Ті-ж і Наташа.

Наташа, виходячи.
– Що за нетерплячка!
– Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все про­гнати з життя людського і проповідує смерть!...

Михайло. Ходім уже!
– Я хочу про­гулятись, і тобі треба купить...

Наташа. Стривай! Тільки мертвяки мо­жуть... Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.

Михайло. Ну от! Де ж тут бути спо­кійним!

Всі сміються.

Наташа, вискакує з зонтиком.
– Спокій - смерть. Життя - вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім - проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув - спи!

Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)

Іван. Прошу!

Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях.
– Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник ... Як собі хо­чеш, Миша, я йду на сцену.

Голос зникає. Вийшли.

Маруся, Катря і Пріська.

Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)

Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості - ніколи й погулять.

Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.

Катря. А бідна Марія Данилівна зоста­неться з дітьми сама! Сумно буде.

Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка - і буде нам весело! Може, ще Махметка сторо­жем у наш двір стане.

Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.

Пріська. А моряк?

Катря, дивиться на Пріську мовчки.
– Хіба?!

Пріська. А то ж!

Катря. Диви! (Мовчать.) Що ж це його давно так не видко?

Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде... (Мовчать.) Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть... Так скрізь... Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумувать?

Катерина. А, може, й буде, він сильно любе паню.

Пріська. Любе, а сумувать не буде! Як раз такий він! Ще жінка, розріднившися з чоловіком, буває, що зостається вірною йому; а чоловік ніколи у світі. Вони гірші за нас, я їх за це ненавиджу!

Катря. А Махметка?

Пріська. Такий же! Татарська собака!... Ще позавчора бачила, як присідав біля Мотрі... Ну й зацідила ж я його в мордяку, аж зубами клацнув!

Катерина. Ха, ха, ха!... І нічого?

Пріська. Вишкірив зуби, промовив: раз, два! Тай годі! Я, Катре, зла буваю, як со­бака, на ввесь світ зла: правди нема! От і зараз: яка це правда? Вони пішли на про­ходку, [9] а ми їм готуй снідання! Хіба, ти думаєш, трудно панею бути?