Хвиля. Колись люде вірили в казку, що земля стоїть на трьох китах; тепер знають істину, і переміна казки на істину не зробила людей нещасними! Я вам докажу, що Іван зрадник, і ви будете щасливі зо мною!

Маруся. Ніколи у світі! На це я не здатна, і потеря [17] віри в одного Івана для мене рівна потері віри до всіх, рівна духовій смерті.

Хвиля. Побачимо.

Ті ж, Іван, Михайло, Наташа й Карпо.

Іван. А, Нептун, властитель моря, здоров, друзяко! Цілуються. Що ж це тебе так давно не видко? Спасибі, що завернув! Я сьогодні од'їжджаю, так хоч поснідаєм укупі! Марусю, от ти все журилася, що сумно тут самій; а Пла­тон? Він же мій друг і тебе так щиро по­важає, що й без мене буде провідувати... Ти, брате Платоне, не забувай Марусечку мою! Цілує Марусю в руку. Мій тихий, світлий ангел, мій приют і пристань від бурь житейських. Ах, житейське море, брате, страшніще, ніж те море води, над яким ти властитель! Ну, що ж, Марусечко, будемо снідати! Через час [18] пароход одходить, і нашим гостям треба їхати.

Маруся. Зараз звелю подавати. (Вийшла.)

Іван. Ху, ти Господи! Платон! Ти ж не знайомий іще, а я, дурноверхий, забала­кався, та й забув. (Підводить його до Наташі.) Моя братова. Нептун, бог моря, капітан влас­ного корабля - Хвиля! А це мої брати: Ми­хайло й Карпо!

Михайло. Дійствительний статьський совітник Барильченко.

Іван. І кавалєр, [19] і директор ґімназії... Треба ж сказати ввесь титул.

Карпо. Барильченко.

Іван. Без титула! А ні, стрівай. Україн­ський козак! Я гордуюсь тим, що родом сам козак. Колись, брате, наші діди над мо­рем панували й на поганеньких човнах до Синопа добірались і Скутарь руйнували; а ми вже от плаваєм житейським морем і частенько руйнуємо своє здоровля від того, що плавати не вміємо, або пливем не туди, куди слід. (Подають спіданок.) От і снідання. Прошу сідати. (Сідають.) Горілочки?... Марсали. [20] вам чого?

П’ють, їдять і балакають.

Хвиля. Сьогодні покидаєте наш бла­годатний Крим?

Михайло. Сьогодні. Пора. Більше мі­сяця у брата гостювали.

Наташа. А мені здається, що я тільки вчора сюди приїхала! Звичайно, Крим не Рівієра ... Ах, Рівієра, Рівієра! Але тут, на дачі в Івана Макаровича, ми жили в то­варистві великого артиста, дух котрого вітав над усім! Мені весело було в такім това­ристві, я не забуду ніколи тих хвилин висо­кого настрою душі, які я мала, дякуючи Іва­нові Макаровичеві! День у мене плинув як одна година: веселість Івана Макаровича, його глибокий юмор, його співи довго ще лу­натимуть у моїм серці!

Хвиля. Чуєте? Отак усі жінки йому співають. Щасливий!

Маруся. Івана всі люблять, і мені то мило.

Іван. Не завидуй, брате!... А знаєте, Наташа, сучасним рецензентам не вадило б повчитись у вас писати рецензії... Жаль, що ви не пишете, а з вас був би приятний для акторів рецензент.

Михайло. Ха, ха, ха!

Наташа. І зовсім несмішно! Приїдете до нас, будуть іще кращі рецензії. Наш учи­тель словесности [21] прекрасно пише.

Михайло. Учителям гімназії заборонено писати дурощі.

Наташа. Я попрошу, і буде писати.

Хвиля, до Карпа.
– Ви, видимо, хлібороб?

Карпо. Хлібороб. Тепер діти уже працю­ють, а я дозволив собі, перший раз у життю, покинути землю, щоб покупатися в морі, по совіту лікарів.

Хвиля. І що ж, помогло вам море?

Карпо. Як бабі кадило. Що раз зіпсуєш, того вже ніколи не поправиш.

Іван. І не тільки в здоровлі, а і взагалі?...

Карпо. Природа не йде на компроміси.

Маруся. І я так думаю.

Наташа. Здається, вам, Іване Макаро­вичу, немає на що скаржитись: ви цільна [22] людина! Я рідко бачила таких.

Михайло. Недавно ти це саме казала вчителеві словесности.

Наташа. Ну, так що ж? І Тарас Петро­вич людина цільна, високого росту, брюнет, кра­сивий.