Іван. Чорт батька зна що! Дивиться в вікно. Про себе. Тварь! [38] (Мовчить. Потім зітхає. Ма­руся спокійно складає речі у скриню. Іван барабанить нетерпляче по склу вікна.) Марусю!

Маруся. Що, Ваню?

Іван. А скоро буде обід готовий?

Маруся. Не раніше, як через годину.

Іван. Ху, як довго!... Мені, знаєш, щось їсти хочеться.... Я за сніданком нічого не їв... (Мовчать.) Марусечко!

Маруся. Що, голубчику?

Іван, підходить.
– Давай, Марусечко, погуля­ємо сьогодні з тобою.

Маруся, обніма його.
– Давай!

Іван. Ходім у ресторан. У „Росії“, знаєш, хороший обід, і шампанського мені скортіло випити з тобою на дорогу, а дома нема.

Маруся. Бог зна, що вигадав! Сьогодні й у нас обід гарний, по твойому заказу. Я не люблю кабацьких [39] обідів, і повітря ка­бацьке мене завжди нудить!.. Шампанського я не п’ю, а дома є добре вино, яке ти любиш, і я вип’ю за кумпанією, потім одпочинеш. Дивиться йому у вічі. Ваню, ти нахмурився? Чого, серце?

Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?

Маруся. Я хочу зостатись ці кілька го­дин з тобою сам-на-сам, будь же ласкавий! Обніма його. Було б тобі зоставити Ваніну обі­дати в нас, і Хвиля б зостався.

Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! [40] Терпіти не можу таких! Ходить по хаті. Нахалка! [41] Ху! Нав’язалась незнайомому мужчині...

Маруся, сміється.
– Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?

Іван. Не знаю. Я тільки перед кінцем прошлого [42] сезону познайомився.. Вона зі мною раніше не служила... (Мовчать. Іван хо­дить по хаті, про себе: Падлюка!)

Маруся. Ваню!

Іван, сполоханий.
– Я? Ніколи в світі!

Маруся. Що з тобою?

Іван. Нічого, серце, а що?

Маруся. Ти сказав: ,,ніколи в світі!“

Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять у голові: не розрізнятися на той сезон із то­бою, і вслух зірвалось рішення: „ніколи в світі”.

Маруся. Хороше рішення! Може б його зараз і виповнити, Ванюша?

Іван. Зараз?! ... Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в готелю, - і дорого, й тісно. Ні! А на той сезон я устроюсь на одному місці, зарані найду хороше мешкання, й будемо вкупі жити. (Мовчать.)

Маруся. Ваню! По якій причині ви з Ваніною на „ти“?

Іван. Я? Хіба я їй говорив - ,,ти“?

Маруся. Навіть вона сказала тобі „ти“ й поправилась потім на „ви“.

Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини - ніби-то товариські ... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держати себе інакше,- а проклята привичка звертає на старий шлях!... Тобі це неприятно, Мару­сечко?

Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказати! Відносини на „ти“ з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім - прізвище таке в неї - „Ваніна“.

Іван. О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон - Ваніна, другий - Платоніна!... А ти трошки ревнива.

Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [43] віру - ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.

Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [44] Без компро­місів жити не можна.

Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота - мій девіз. (Мовчать.)

Іван, підходить до вікна.
– Сьогодні буде ка­чати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бі­шено [45] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, - мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [46] при­пону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [47] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне [48] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, криш­талем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)