Ваніна, тупа погою.
– Та постійте бо хоч хвилину!

Хвиля. Ні, я краще посиджу. (Сідає.)

Ваніна. Ха, ха, ха! От іще морський чорт! Як же ви себе почуваєте, Іване Мака­ровичу?

Іван. І добре й погано: добре, бо відпо­чив, погано, бо знову починається противна суєта, для якої я мушу покидати свій рай!

Ваніна. А ваша дача справжній рай!

Іван. Це не моя - я тут гість; дача Марусина, і цей рай без неї не був би раєм!

Ваніна підходить до вікна. Іван іде до неї і стає поруч.

Хвиля, до Марусі.
– Парочка.

Маруся. Мефістофель!

Ваніна. Ах, яка краса: і море видко, як на долоні.. і тори...

Іван, тихо.
– І якого чорта ти приперлась! Писав же, що виїду сьогодні...

Ваніна. Не можна очей одірвати. (Тихо.) Не видержала - прости! Ах, сад. (Одходить.) Ах. сад який! Рай, рай кругом! Я вам, Маріє Данилівно, завидую... Нікому не за­видую - це не в моїй натурі, - а вам завидую: дача - едем і муж - великий артист! Щаслива!

Маруся. На-половину; я мужа не бачу пів року, а тут прикована тільки обов’язком матері...

Ваніна. О, обов’язок матері - приятний обов’язок: він над усім панує в жіночому серці, для нього все можна в жертву принести, все віддати!

Хвиля. І чоловіка?

Ваніна. І чоловіка.

Іван. Ну, це вже занадто!

Хвиля. Коли б материнство над усім так панувало в жіночому серці, то не робили б стільки абортів.

Ваніна. При чому тут борт? Моряк від борта [35] ні на ступінь. (Сміється, і всі сміються.) А ви, Маріє Данилівно, як дивитесь на ма­теринство? Вам і книги в руки.

Маруся. І я, і муж, і діти, і материнство одне ціле, а ціле повинно бути вкупі, з нього не можна виділити й малої частини, бо тоді, крім страждань душі, пропадає і святість, і краса, і гармонія сім’ї.

Іван. О, моя люба Марусечко! Ще не багато терпіння, і в тебе буде рента, яка до­зволить нам не розрізнятись ніколи.

Хвиля. На старість.

Іван. Що ж робити?

Ваніна. Ой, засиділась! Нерано. Про­щайте, дорога Маріє Данилівно, найщасливіша між жінками! Дуже рада, що з вами позна­йомилась! (Цілуються.) До побачення, Іване Макаровичу! Я не виношу качки [36] і в Сим­ферополі одпочину.

Хвиля. І я з вами.

Ваніна. Будьте здорові, бажаю вам вилі­читись від язичного бронхіту.

Хвиля. Я зараз же йду за лікарем. Бере шапку. Може, хоч він дасть мені певне лікарство.

Ваніна. Розумієте? Їй-богу, він хоче йти за мною. Я його боюсь! Придержте його, будь ласка!

Маруся, сміючись.
– На віщо ж ви себе лі­карем об’явили? Тепер лічіть! Пацієнт, зна­єте, настирливий, - не відчепитесь.

Ваніна, капризно - Іване Макаровичу!

Іван. Та він жартує! Платоне, ти ж зо­станешся з нами обідати?

Хвиля. Я хворий, я не можу їсти, я йду за лікарем.

Ваніна, заливається сміхом.
– До побачення! Я тікаю. Виходить і стоїть у сінях, сміючись.

Хвиля. Я не одстану.

Іван, держить його.
– Залиши, що за охота... Оставайся... ти мене ображаєш і... слухай, що ти не бачив баб, чи що?

Хвиля, тихо.
– Не можу, брате, овощ хо­роша [37] і жде, хіба не бачиш?

Іван. Що ж це ви, Людмило Павлівно: тікаєте, стоячи на місці? Певно, самі ждете?

Ваніна, сміється.
– А куди ж я від нього втечу? Дожене.

Хвиля, в сінях.
– Я з вами до Сімферополя! А поки-що: руль, ліво на борт - в ресторан „Росія“! Ручку! Повний ход!

Ваніна подає йому руку й, заливаючися сміхом, виходять.

Іван і Маруся.