Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ґанку. Не зупиняючись, він рушив за терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які недавно вивезли Малушу.

Стурбована стояла біля вікна княгиня. Що замислив Святослав? Може, він поїхав за стіни города, щоб пролетіти чорною блискавицею серед білих снігів у полі, розсіяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо він привезе її до Києва?

Шлях до Будутина й інших сіл і городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила сторожа, над ним стояли двори княжі й боярські, іноді тут можна було побачити й гостиницю [132] , бо цим шляхом їздили гості від червенських городів.

І зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пізньої ночі, перед самим світанком, скрізь вони зустрічали то дружинників на конях, що повертались з поля, то смердів, що підводами везли з дворів всякі добра, то просто якихось не відомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись від мішків на раменах, ішли невідомо куди й звідки.

Та вони й не цікавились тим, куди й чого ідуть ці люди? У кожного з них, мабуть, свої клопоти, гіркі думки, горе, бо не пожене ж радість людину серед темної холодної ночі? Закутавшись у свитку, сиділа в задку саней Малуша, – вона заплющила очі й все думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею, схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав, що міг він сказати Малуші, що міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней. Він дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять, підводчик пильнує: гей, гейки, коні!

А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від’їхали, зарожевіло небо і над полями навкруг попливло нитками золоте проміння світанку…

Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки. Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла, сяяла.

І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.

Тоді ніби прокинулись всі на санях – мовчазний підводчик, замислений Добриня, розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней сидів знайомий їй гридень Тур.

Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки могла, запитала спокійно, лагідно:

– І ти тут, Туре?

– Тут, Малко, – відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і крикнув: – Гей, гейки, коні, гей!!!

Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.

– Ти, Малко, – сказав Тур, – замотай ноги, бо мороз велій… Там за тобою хутро лежить…

– Мені не холодно, Туре, – відповіла вона, – і ногам моїм тепло…

Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.

– І поїсти нам треба було б, – продовжував він. – Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добринє. А я ніби знав – є в мене шматок веприни, є хліб і сіль…

– Не хочу я їсти, не хочу! – крикнула вона.

– Ти не кричи, не кричи, Малушо, – сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, – не треба кричати, нічого це не поможе…

– Знаю, – згодилась вона, – гаразд, не буду кричати…

– Гей ти, Туре, Туре, – втрутився в розмову Добриня. – Ну що ж, хто в’їжджає на Гору під щитом, – жде того велика честь і щастя?

– Не згадуй про це, – скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: – А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю… Вір мені, Малушо, що коли ти в’їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!

Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур – звичайні прості гридні княгині Ольги.

А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.

Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней…