нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,

ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися,— шапка чи відро і, як

потім виявилося, було горщиком,— майнуло в повітрі і на

моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче

дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що

я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на

тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох

секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння

трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був

один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих

явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко

я почув під престолом стриманий шепіт.

Чому ж він не лізе назад?

Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-

лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-

лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.

А ось почекай,— відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби

похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,

худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у

брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-

теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над

чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-

ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-

тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили

один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,

побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще

дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-

лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-

лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,

що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.

Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-

тякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.

Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

Ти чого тут?

Так,— відповів я.— Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти

руку з кишені й ударити мене.

Я й оком не моргнув.

Ось я тобі дам! — погрозив він.

Я випнув груди наперед.

Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться

наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши

мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-

ніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в

підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-

дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими

кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона

міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на

мене здивованими і трохи переляканими очима.

Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-

кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був

надто великодушним, щоб скористатися з його незручного

становища.

Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою

біляву голівку дівчинки.

Вася. А ти хто такий?

Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.

У вас великі яблука.

Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що

ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.

Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

Боїться,— сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—

Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —