– Воля ваша.

– Я вставлю цей діамант у перстень... Барбара дуже радітиме.

Ми знову приєдналися до Сильвії та Барбари. Перед тим, як сісти до машини, Ніли нас обняли. Того дня я подумав, що вони - чудова пара. До того ж повітря на Лазуровому березі взимку таке м'яке, небо і море голубе, а життя, коли простуєш сонячної днини по гірській дорозі Вільфранша, таке легке, і все здається можливим: чеки англійського банку в Монако, які вам тицяють до кишені, Еррол Флінн, що катається на каруселі в парку Альберта І...

– Сьогодні повечеряємо в «Коко-Біч»!
– Голос Ніла дзвінко лунав у телефонній трубці. Американської вимови не відчувалося зовсім, навіть коли він сказав «Коко-Біч».
– Ми заїдемо за вами до готелю після восьмої.

– Може, зустрінемося десь на вулиці?
– запропонував я.

– Ні, ні. Простіше заїхати до готелю. Можливо, ми затримаємось... Отже, після восьмої в готелі. Ми посигналимо.

Заперечувати не було сенсу. Так і буде. Я дав згоду, почепив трубку й вийшов з телефонної будки на бульварі Гамбетта.

Ми відчинили в кімнаті вікно, щоб почути сигнал, і лежали обоє на ліжку, оскільки примоститися в нас більше не було де.

Ще до смеркання пішов дощ. Він дрібно тарабанив по цинковій покрівлі, і від того шуму нам чомусь уявлялося, паче ми лежимо в кімнаті якогось готелю на курорті в Туке чи в Кабурзі.

_ А «Коко-Біч» це де?
– запитала Сильвія.

У бік Антіба? Мису Ферра? Чи іще далі? «Коко-Біч»... У цій назві було щось полінезійське, і тому в моїй пам'яті зринули назви пляжів у Сен-Тропе: «Таїті», «Мореа»...

– Як ти гадаєш, це далеко від Ніцци?

Їхати далеко машиною я побоювався. Я завжди уникав заходити пізно до ресторану чи кабаре, бо потім, наприкінці вечора, мусиш чекати, доки хтось із гостей погодиться відвезти тебе своєю машиною додому. А той гість звичайно п'яний, і всю дорогу твоє життя висить на волосинці.

– А якщо відкрутитись?
– запропонував я.

Отже, вимкнемо в кімнаті світло. Вони відчинять хвіртку і пройдуть через сад. Хазяйка відімкне скляні двері, і їхні голоси залунають на веранді. Хтось кілька разів постукає до нас. Потім вони покличуть: «Ви вдома?» Тиша. І ось ми з полегкістю дослухаємось, як віддаляються їхні кроки, причиняється хвіртка... Нарешті самі! Ніщо не зрівняється з цією насолодою...

Тричі пролунав сигнал - глухо, мов гудок корабля в тумані. Підвівшись до вікна, я побачив за огорожею Нілову постать. На сходах я сказав до Сильвії:

– Якщо «Коко-Біч» далеко, запропонуємо повечеряти десь ближче. Скажемо, що мусимо повернутися раніше, бо нам мають дзвонити.

– Або нам доведеться їх покинути,- додала Сильвія.

Дощу вже не було. Ніл, вітаючись, помахав нам рукою.

– Я боявся, що ви не почуєте сигналу.

Він був у светрі з відгорнутим коміром і в замшевій куртці.

Машина стояла в затінку на проспекті Шекспіра - чорна, простора, але її марки я визначити не зміг. Може, німецька? Номери були не дипломатичні, а паризькі.

– Довелося взяти іншу машину, - пояснив Ніл.
– Та поламалась.

Він розчинив перед нами дверцята. Барбара Ніл у соболиному манто чекала на передньому сидінні. Ніл сів за кермо.

– Вперед, до «Коко-Біч»!
– гукнув він, різко розвертаючи машину.

По вулиці Кафареллі ми поїхали, як на мене, надто швидко.

– А «Коко-Біч» далеко?
– запитав я.

– Зовсім ні,- відповів Ніл.
– Зразу за портом. Це Барбарин улюблений ресторан.

Вона обернулася до нас і всміхнулась.

– Я певна, вам там сподобається.

Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж'є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.

– «Коко-Біч»! Всі -за мною!

Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?

Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:

– Обережно, не опиніться за бортом!

Нарешті ми спустилися вузькими сходами - за поручень там правив товстий білий канат - униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з'явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:

– На чиє ім'я було замовлення, панове?

– Капітана Ніла!

Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять. Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сильвією сіли обличчям до міста. Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками.